Рана була легка: Семира незабаром видужала. Задіґ був поранений небезпечніше. Влучивши біля ока, стріла завдала глибокої рани. Семира тільки й благала богів про те, щоб її коханий видужав. День і ніч очі її були залиті сльозами: вона чекала моменту, коли Задіґові очі зможуть тішитися з її поглядів, але на пораненому оці розвинулася болячка, отже, почали побоюватися серйозно лиха. Послали до Мемфіса[47] по великого лікаря Гермеса, і той приїхав з численним почтом. Він одвідав хворого й оголосив, що той утратить око; він прорік навіть день і час, коли має статися ця сумна подія.
– Коли б це було праве око, – говорив він, – я вилікував би його, але рану на лівому оці не можна зцілити.
Ввесь Вавилон, жаліючи Задіґа, захоплювався глибиною Гермесового знання. Два дні по цьому болячка прорвала сама собою, Задіґ видужав цілком. Гермес написав книжку, де доводив, що той не повинен був видужувати. Задіґ її не читав, а як тільки зміг виходити з дому, зібрався відвідати ту, що становила надію й щастя його життя і заради якої хотів він мати очі. Але Семира три дні тому поїхала за місто. Дорогою він дізнався, що ця прегарна дама, оголосивши згорда, що має непереможну огиду до однооких, цієї самої ночі одружилася з Орканом. Від цієї новини Задіґ упав непритомний; його туга ледве не звела його в домовину; він довго був хворий, але нарешті розум переважив журбу і жорстокість того, що він зазнав, прислужилася навіть для того, щоб заспокоїти його.
– Раз я зазнав, – говорив він, – такої страшної примхи від дівчини, вихованої при дворі, мені треба одружитися з простою міщанкою.[48]
Він вибрав Азору, найрозумнішу й найкращу з усіх народжених у місті; він одружився з нею і прожив місяць у солодощах найніжнішого єднання. Він тільки помітив у ній трохи зайвої легковажності й нездоланний нахил вважати найрозумнішими й найчеснотнішими тих молодиків, зовнішність яких здавалася їй особливо привабливою.
Розділ другий
Ніс
Одного дня Азора повернулася з прогулянки, гнівно й голосно вигукуючи.
– Що з вами, моя люба дружино, – сказав він їй, – що до такої міри роздратувало вас?
– Леле! – сказала вона. – І ви були б такі, коли б ви бачили те, чому я щойно була свідком. Я пішла розважати вдову Козру, що ось два дні, як поклала свого молодого чоловіка в могилу біля струмка, що облямовує цю рівнину. В своїй тузі вона пообіцяла Богам, що лишиться біля цієї могили, аж поки біля неї тектиме вода цього струмка.
– Ну що ж, – сказав Задіґ, – ось гідна пошани жінка, що справді кохала свого чоловіка.
– Ах! – відповіла Азора, – коли б ви знали, що робила вона, коли я її відвідала!
– Що саме, мила Азоро?
– Вона одвертала струмок!
Азора сипала такими довжелезними лайками, вигукувала такі люті докори проти молодої вдови, що ця занадто багатослівна чеснота не сподобалася Задіґові.
У нього був друг, на ім'я Кадор, один із тих молодиків, у яких жінка Задіґа знаходила більше чесноти й гідності, ніж у інших; він узяв його собі за довіреного й, скільки міг, забезпечив собі його вірність значним подарунком.
Азора, провівши два дні за містом в однієї своєї приятельки, на третій день повернулася додому. Слуги, плачучи, сповістили, що чоловік її нагло помер тієї самої ночі, що їй не зважилися переказати цієї скорботної новини й поховали Задіґа в могилі його батьків край садка. Вона плакала, рвала волосся й присягалася вмерти. Ввечері Кадор попросив у неї дозволу поговорити з нею, й вони плакали вдвох.
Другого дня вони плакали менше й пообідали вкупі. Кадор зізнався їй, що друг залишив йому більшу частину свого добра, й натякнув їй, що мав би за щастя розділити з нею свою частку. Дама поплакала, посердилась, але зробилася лагіднішою: вечеря була довша за обід; говорили все з більшою довірою. Азора вихваляла небіжчика, але зізналася, що в нього були хиби, яких нема в Кадора.
Посеред вечері Кадор поскаржився на сильний біль у селезінці. Дама занепокоїлась і заметушилася, звеліла принести всі есенції, якими намащувалася, щоб спробувати, чи не допоможе котра з них проти болю в селезінці. Вона дуже жалкувала, що великого Гермеса нема вже у Вавилоні. Вона навіть зволила доторкнутися до боку, де Кадор відчуває такі гострі болі.
– У вас часто буває ця страшна хвороба? – спитала вона співчутливо.
– Кілька разів вона підводила мене майже до домовини, – відповів їй Кадор, – і є тільки одні ліки, щоб мені попустило, – це прикласти мені до боку ніс недавно померлої людини.
– От дивні ліки, – сказала Азора.
– Не дивніші, – відповів він, – ніж подушечки пана Арну проти апоплексії.[49]
Цей доказ разом із видатними якостями молодика змусив, нарешті, даму зважитися.
– Врешті-решт, – сказала вона, – коли мій чоловік проходитиме від світу вчорашнього до світу завтрашнього через міст Тшінавар,[50] то хіба ангел Азраїл[51] менше погодиться на цей перехід через те, що в другому житті ніс чоловіка буде трохи не такий довгий, як у першому?
Отже, вона взяла бритву, пішла на чоловікову могилу, зросила її своїми слізьми й підійшла, щоб одрізати носа Задіґові, що лежав витягнувшися в труні. Задіґ підвівся, однією рукою тримаючи носа, а другою відводячи бритву.
– Пані, – мовив він, – не сваріть так молоду Козру: намір одрізати мені носа вартий наміру одвернути струмок.
Розділ третій
Собака й кінь
Задіґ переконався, що, як і написано в книзі Зенд-Авесті,[52] перший місяць шлюбу є медовий, а другий полинний. Трохи згодом він був змушений розлучитися з Азорою, з якою надто важко стало жити, і шукав собі щастя, вивчаючи природу.
– Нема нікого щасливішого, – говорив він, – як філософ, що читає цю велику книгу, яку Бог розкрив перед нашими очима. Істини, які він відкриває, належать йому – він живить і виховує свою душу, він живе спокійно, не боїться нікого з людей, і його ніжна дружина не прийде одрізати йому носа.
Повний цих думок, він заховався в одному сільському будиночку на березі Євфрату. Там він не працював над тим, щоб лічити, скільки дюймів води падає за одну секунду під арку мосту,[53] чи на скільки кубічних ліній випало більше дощу в місяці миші, ніж у місяці барана.[54] Він не мріяв про те, щоб виробляти шовк з павутиння,[55] ні порцеляни з розбитих пляшок;[56] але вивчав передовсім властивості тварин і рослин і швидко набув прозірливості, яка відкривала йому тисячі відмінностей там, де інші бачили тільки одноманітність.