їм би посидіти в пасторськім домі, де, мабуть, таємниче потріскує вечорами старе дерево, де аскетизм і самозреченість господаря даються взнаки в умеблюванні, в скупому світлі свічок, в одязі самого господаря,— у всьому, хіба окрім кількості зібраних книжок, а також навесні й улітку в безліччі квітів, їх повинен любити пастор, бо хіба інакше скажеш, що свіжа краса квітів обертається духмяним сіном, або ж он та квітка зів'яла та зблякла, стоїть похнюплено, як стара жінка,— а саме так Донелайтіс і сказав.
І що за спокуса посадити їх поруч, щоб Донелайтіс переконав Монтеня — ні, не замикається коло, бо все триває й далі у весняних радощах, у трудах літа, у благах осені та зимових турботах. Шкода, що не можна тих людей посадити при столі — поруч і стіл, накритий обрусом, заставлений скромними наїдками — я, правда, не знаю, що могли подавати до столу в домі пастора, але нехай це буде, скажімо, до хрум-кості присмажений, різаний дрібними трикутниками й натертий часником хліб, і жовтуватий, солоний і твердий, також дрібно накраяний сир, або ж той інший, м'який сир завбільшки з величезний коровай, його кладуть на дерев'яній таці, він весь поцяткований чорними насінинами кмину, і кмином пахне солодкувато-пряний трунок у великих глиняних кухлях, а коли б у пастора до столу подавали литовську ковбасу чи сало, то тут би придався довгий та гострий ніж, яким так недоладно користувався якось на сільському весіллі один ледачкуватий бурас, про котрого потім розкаже обов'язково пастор, бо як можна поминути того незугарного Енскіса з його ножем? — і нехай би сказав Донелайтіс Монтеню, що, зрештою, весна у Литві зовсім несхожа на весну в Провансі чи в Нормандії, а як не повториться більше ось таке весілля, і не буде більше на світі мудрого, чесного Пріч-куса, котрого до смерті засікли різками в стайні в поміщика, то натомість прийдуть у світ нові люди, яким дасть імена пастор, та й навіть смак іншого сиру, зробленого руками тої ж господині, завтра буде інший, хоч би що там казав Монтень. Зрештою, хто знає, що й сказав би Монтень, коли б пастор раптом надумав подати йому замість солодкуватого квасу, пропахлого кмином, такої ж духмяної, настояної на травах, що ростуть тільки на литовській землі, хмільної браги чи пива, хто його знає, що б сказав тоді велемудрий француз.
Під ногами пастора, коли він обходить свою паству, восени теж мляскає надокучливо-густе болото, і ноги збивають пил влітку на тій же вулиці, і весною на очі йому потрапляє гніздо бусла, без якого Толь-мінкеміс вважав би себе осиротілим і ображеним богом, і взимку, може, пастор бере з собою буханець хліба, щоб поділитися ним з'бурасом.
Зрештою, важко сказати достеменно, чи в нього досить хліба, котрим можна поділитися, але напевно відомо, що йому ніколи не бракувало доброти й щедрості духу, котрими він поділився навіть з нами.
Відомо також, що Донелайтіс зробив годинник, а також те, що похований він там же, де ховали його парафіян із Тольмінкеміса, і лцо зосталося по ньому шість байок, віршована оповідь "Розповідь Прічкуса про литовське весілля", поема "Доби року" — усе в рукописах, ніщо за життя не видане. Відомо також, що звали його Крістіонасом, і народився він року 1714, в лютому, коли бураси ледь живі од голоду, ті бураси, котрих не позбавила життя лиховісна чума й не засікли на конюшнях з наказу поміщика,— коли ті бураси, запнувшись у сірячину, йшли "супроти вітру до дірявого хлівця, аби тицьнути убогого корму драбинястій худобині — ті неграмотні, але вперті литвини ще не могли знати, як то буде далі з ними і ким стане Крістіонас, бо тепер це вже добре відомо.
Треба знову обов'язково побувати у тому місті, котре литвини за життя Донелайтіса іменували Ка-раляучусом; треба обов'язково пройтися дорогою над житнім полем і побачити, як відгомоном білих ночей' виблискують у Вільнюсі стіни вежі Гедимінаса, і почути голос давнього литовського музичного інструмента — канклес, і побачити власне обличчя, відбите в плесі литовського озера, і послухати ораторію "Донелайтіс" Юргутіса, і зрозуміти і біль, і радість Юсті-наса Марцінкявічюса в словах його: "...Можливо, тільки двох наших велетів — Донелайтіса і Чюрльо-ніса — видно далеко за межами Литви", і пройти вузькими, значно вужчими,, аніж львівські, вуличками Вільнюса, не напитуючи дороги, пройти — і опинитися враз на університетській-площі, де в затишку, не на видноті, зовсім не на видноті сидить Донелайтіс, назавжди заглибившись у читання книги, між сторінок якої хтось вдячний і щедрий поклав свіжу червону троянду'—троянди у Вільнюсі ніжні, з високими стеблами, як довгоногі молоді литвинки. Треба також, затуливши долонею сторінку Донелайтісо-вого твору, проговорити вголос по-литовському хоча б один рядок і добутися до змісту його без словника, і треба вслухатися в ритм мови Донелайтіса, в ритм його вірша — не в гекзаметр, а в той відгомін життя поета, що й досі звучить у рядках. Відтак можна буде писати далі оповідання про Крістіонаса Донелайтіса, не позбувшись найперших вражень, не розгубивши їх за новими знаннями й фактами, з якими будеш погоджуватися, сперечатися, з якими будеш вибудовувати точне оповідання про Донелайтіса і бурасів.