— Яка різниця? Вилазь, старий, весна надворі...
З великими труднощами Івасик витягнув Боніфація на світ Божий і побачив, що за зиму в того виросла велика борода.
— Який ти смішний! – пирснув хлопець.
— Мало того, що не дав сон додивитись, ще й смієшся з мене!
— Не з тебе, а з твоєї бороди!
Боніфацій провів долонею по підборідді й зачепився за щось розкустране й колюче.
— Ого! Як православний піп! Де моя бритва?
Чоловік-олень порався коло невеликого багаття, варячи в ньому якесь пійло; в суміші запахів перед вела живиця. Він витяг з кишені крем’яного ножа й кинув Боніфацію, пробурчавши:
— У ангелів ти, напевно, голився б золотою бритвою!
— Та годі тобі, — примирливо мовив Івасик, підставляючи бліде личко сонцю. Хотілось, щоб воно було теплішим, та що вдієш...У голові все переплуталось: зима і весна, со і дійсність.І почував він себе якось дивно, ніби сам перемінився.Івасик навіть мазнув рукою по підборідді, чи не виросла в нього така сама борода, як у Боніфація.Тоді глянув на ноги: ні ніби стали довші, бо з холошів штанів стирчали голі литки, а руки вилізали з рукавів, і від того ставало ще зимніше.
Боніфацій відчикрижив бороду, зітхнув, помітивши сиві волосини, й мовив до Івася:
— Як ти виріс за одну ніч!
— Пийте!
І чоловік-олень подав йому дерев’яну чашу з темним пійлом.Спершу старшому, тоді малому.Ті охоче випили і за хвилю чоловік-олень повідомив удавано-байдуже:
— Ви проспали цілу зиму.
— Хіба? – витріщився Боніфацій. – Не бреши, рогатий!
Той зі злості аж потемнів на виду:
— То ви, людиська, брешете, в ми, що живемо під землею, а дехто ще й літає в повітрі, не брешемо!
— В повітрі літає, хто? – похопився Боніфацій, але чоловік-олень повернувся до них спиною.
— Перепрошую, — мовив Івасик. – Він ще...не розуміє, куди потрапив.
Чоловік-олень зміряв його з ніг до голови зацікавленим поглядом.
— Розумієш, Боніфацій колись літав. Зробив собі крила.
— Намалював, — буркнув Боніфацій.
— Ну, й що з того?
— Візьмемо його з собою до князя і княгині! — випалив Івасик. – Він не може жити з людьми.
— А хто може з ними жити? – гнівно мовив чоловік-олень і з рогів його посипались трохи прив’ялі квітки.
— Я без нього не піду!
— Нехай дякує, що не відібрав крила у орла, а намалював, і нехай дякує, що поховав брата нашого, хатника, і за те, що не потривожив житнього вовка. А за дурні слова доведеться втяти йому язик.
— Він жартує, — засміявся хлопець, плескаючи Боніфація по плечі, а той поцікавився:
— Якого ще житнього вовка?
Під землею.
Івась уже знав, що вони мандруватимуть під землею, оскільки не літають в повітрі.По землі йти і небезпечно, і довго, дуже довго.А князь і княгиня не люблять, коли спізнюються.
Вирушили вони чомусь уночі.Чоловік-олень лагодив курені, підправляв щось, аби не сидіти без діла, з усміхом позираючи на Боніфація, який ніяк не міг дотямити, що проспав усеньку зиму в барлозі ведмедя. Власне, на думку чоловіка-оленя, нічого дивного в цьому не було: що ж іще робити взимку?
Вони увійшли в один з отворів, затулений густою яличкою, спершу поповзли, а невдовзі Івась зміг уже випростатись.Він не уявляв, що в землі може бути стільки дірок, себто підземних доріг, куди вільно міг пройти кінь, але візок, напевно, ні.Згори сипалась суха глина і стирчало коріння, але стіни підземелля були рівні, як обтесані, а долівка гладенька.Хід весь час розгалужувався, і без провідника вони з Боніфацієм могли б заблукати.Йшли вниз, десь дзюркотіла вода, але звідкись допливало свіже повітря, тому дихати було легко.Про те, що вони йдуть без світла, і все бачать, ні хлопець, ні Боніфацій не замислювались; ця думка не з’явилась у них жодного разу. Вони були тут не самі.Чули якісь голоси, чоловік-олень вигукував вітання невидимим істотам, які йшли іншими ходами. Але намагався з ніким не зустрічатись, побоюючись, щоб люди, яких він веде, не виявились негречними. Втомився від них, хотів нарешті спекатись отих людських істот.Простіше було б їх убити, аби вони не повернулись до людей, й не наплели різних нісенітниць. Але вбивати чоловік-олень не мав права.Майже був певний, що старий не прокинеться, але не врахував, що малий виявиться таким сильним, що поверне того до життя.Серце в Боніфація було як у старого пня. Він би й так помер.А малий умів читати думки.От кого б варто було убити.Правда, знаючи про це, тепер чоловік-олень тримав свої думки подалі, хоча й не був певний, що малий не зуміє відчинити і цю потаємну комірку.А може, вже й відкрив, але прикидається.
Дорога була важкою, але чоловік-олень не збирався давати перепочинок людям, доки не втомився сам. Одне діло бігати по лісі, інше – йти в задусі, весь час зачіпаючись рогами за коріння дерев.Дорогу він знав добре, уже сто літ щороку ходив нею до князівських дворів, та й знаки при потребі можна було відчитати, але дорога то вгору, то вниз вимагала зосередженості, а тому чоловік-олень не відволікався на бесіду з людьми.Його більше тривожила думка про оленів, що лишились без свого пастуха.Правда, людиська мали Великий піст і не полювали, однак могло щось трапитися з малими і оленицями.Звісно, він хотів побачити князя й княгиню, взяти участь в обряді, довідатись новини від князівської челяді.
Вістка про те, що він веде двох людей, напевно, полетіла поперед нього з круками, голубами та перелітками , і чоловік-олень побоювався, що може з’явитися післанець і наказати відвести людей назад, чи навіть напоїти труткою й закопати в яру.
Він почув, як хлопчик різко видихнув повітря і, здогадався, що той зумів відімкнути замок до його думок.
— А пощо було йти до Чорного лісу? – пробурчав чоловік-олень. – Мало вам людського розуму, ще й нашого хочете?
— Не треба мені вашого розуму! Я хочу знати, чому земля внизу, а небо вгорі, чому одні квіти червоні, а інші білі, чому вони по-різному говорять, і чому вітер!.. – вигукнув йому в спину Івась.
— То спитай! Велика меція! Як мені треба, я питаю в них, і все.Ти просто не вмієш питати, і прийшов до Чорного лісу, аби тобі хтось розтлумачив. Дурний єси!
— Сам дурний!
— Івасю, не можна так до старшого, — злякався Боніфацій, дивуючись, яким смілим став пахолок Домницького. Як не тримати слуг в кулаці, ті швидко знахабніють.