А відтак вночі, коли братія поснула, і отець Серафим покинув майстерню, настоятель з отцем Теофілем пішли, щоб зрозуміти, що мав на увазі молодий послушник.Взяли по свічці й тихенько відчинили двері.Намальовані образи були повернуті до стіни й у такому положенні сохли перш, ніж потрапити у храми грецького обряду.Деякі стояли навіть на підлозі, але се їм не вадили, бо були ще не посвячені.Теофіль покрутив носом, бо пахло не так солодко, як у церкві.Майстерня Серафима завжди відштовхувала його своєю алхімією, а сам він здавався чаклуном.Хоч, звісно, того не могло бути! Тому, зложивши руки на грудях, залишився чекати, поки сам настоятель не прийме удар на себе.
Отець Даниїл глянув на образи, що здебільшого зображали Богородицю,святу Параскеву П’ятницю та Варвару-великомученицю. Усі вони були на одну твар: білолиці з жовтим, аж вогненним волоссям.Хіба вбрані по-різному, а Мати Божа усюди ще й без Ісуса.З Ісусом цінується більше, зауважив механічно настоятель.Це все начебто не порушувало канонів.На перший погляд.Але на образах не було ні Вифлеємської печери, ні храмів Божих, ні знарядь катувань.Лише дерева, квіти, пташки та звірята.Усе це було таке гарне, що аж вводило в гріх, нагадуючи про розкоші весни й літа. Отець Даниїл забув про брата Теофіля й аж підскочив, коли той пошепки спитав:
— А се що за музики? Отам, коло святої Параскеви?
За каноном божественні особи перевищували зростом людей.Таким чином ікона вказувала простому чоловіку на його місце.Правда, у римських костелах з’являлись інші образи, де божественні особи й звичайні люди відрізнялись лише святістю постави й німбом, але в церквах грецького обряду дотримувались традицій. І отець Серафим не посмів би відступити.На задньому тлі обазу стежкою йшло троє музикантів, весело награючи на скрипці, сопілці та бубні.
— А се вже недобре, — мовив отець настоятель. – Се вже зле.Параскеві П’ятниці музика ні до чого.У п’ятницю вмер на хресті Спаситель.
Оглянувши усі образи, отець Даниїл зауважив, що на свіжіших відступ від канону був більший. Тенденція поглиблювалась.І цього не слід було забувати.
— Ходімо назад, — кинув він отцю Теофілю. – Я поміркую над цим.
Погасили свічки, і настоятель пірнув у напівтемряву своєї келії, відгородившись дверима від отця Теофіля і майстерні з образами, що перестали бути образами.
Мав справді великий клопіт, і ніхто не міг перебрати його на себе.Але тут Даниїл розсердився: річ не в клопоті, а в тому, щоб прийняти наймудріше рішення, аби не поширились чутки. Дуже хитре рішення. І все впиралося не в не так намальовані образи, з порушенням канону, а в самого маляра. Мав прикру злостиву вдачу, не відзначався смиренням, не терпів, аби йому хтось вказував. І за се відповість на Суді Божому.Однак від отця Серафима монастир мав велику користь. Міг би вибрати собі навіть Спасівський монастир, або й Лаврівський, якби хотів.
То що, спалити образи? Отець Даниїл уявив собі цю картину й рішуче відмахнувся рукою. Він би тяжко скривдив маляра. Такого майстра треба берегти, затуляти від неслави, бо піде чутка і не знати до чого люди договоряться.Але й показувати сі мальовидла покупцям теж не треба.Їм нова мода ні до чого.І де міг такого набратися Серафим, що вже років з десять не виїжджав з монастиря?
Отже, виходило найгірше – чари.Так, чари проникли до святої обителі, як змії з болота, котрі на зиму шукають сухішого та затишнішого місця.Проте отець Даниїл все ще мав надію, що це не так. Може, знудився Серафим та й винайшов собі новий спосіб малювати, а, може, хотів стати на сходинку вище свого вміння.Що й казати, нові образи веселили серце й тішили очі.Може, маляр у сніговому полоні пригадав собі матір, чи дівчину, яку міг мати замолоду, бо часом малюють лики божественних осіб з живих людей.А отрок Тимофій вразливий, може, ліпше віддати його переписувати книги.
Михайло якось випав йому з думки, такий був непомітний.Про нього отець Даниїл згадав, коли закликав до себе після ранішньої трапези Тимофія.І той дуже гостро відреагував на пропозицію настоятеля.Вибухнув плачем:
— Не піду! Нехай він йде!
І в очах сироти спалахнув непослух:
— Як то не підеш? – розгубився Даниїл. – Хто має йти? Отець Серафим? Славний маляр? Ти що собі думаєш?
— Я не про отця Серафима!
І Тимофій перейшов від плачу до схлипування.
— Михайло. Він робить не ті фарби.У нього вони виходять не такі...
— Думай, що говориш! При чім тут фарби? Отець Серафим сам малює.
— Я...не знаю, — понурив голову Тимофій, — але відколи Михайло в робітні, усе йде не так. З ним щось не так...
Отець Даниїл думав ще одну ніч, поки не прийняв рішення. Воно виявилось несподіваним для нього самого.З ним се бувало. Ходив день, два,тиждень, а далі знаходив вихід. З Божою поміччю, звісно.З молитвою, в якій не встидався просити поради в справах найпростіших, буденних, бо часом одне маленьке невирішення тягне за собою тяжкі наслідки. Отож він зробив так. Образи залишив без уваги.А Михайла послав на кухню в поміч отцю Варфоломію.І став чекати, що буде далі.Отець Теофіль спідлоба зиркав на нього, проте мовчав. Старші ченці добре знали, що таке послух.
Минув день, два, три. Послушник Тимофій ставав веселішим.Було видно, що затаїв він гнів на Михайла. А ще через тиждень настоятель дізнався, що всі намальовані образи в новій манері Серафим зішкрябав з дощок, а далі спалив, хоч липові дошки коштували.Фарби змішувати й розтирати знову став Тимофій. Усе владналось, ліпшого й бути не могло.
Але невдовзі у монастирі знову почало діятися щось дивне.Ченців охопила якась душевна слабість.Вони забували молитви, а вранці не можна було їх добудитись.Зрештою й сам отець Даниїл бачив тривожні сни, які здавалися йому милішими за реальність.Зелені луки, джерела, печери, що затягували його в себе, як вир, коли він потрапляв туди, його охоплював відчай.Він малів, перетворювався на порошинку.І коли вже мав щезнути зовсім, тоді прокидався з криком.
Щоб позбутись цих снів, отець Даниїл почав їсти лиш сухий хліб і пити воду, однак хліб мав якийсь дивний смак: терпкий, і віддавав зіллям.У цій ситуації допоміг розібратись священик з Раделич,отець Василій, який прийшов на сповідь.Перейщов через глибокий сніг, а за ним назирці йшли вовки.Відважний...Отець Василій був хресним Тимофія, і після сповіді довго розмовляв з хлопцем.Можливо, той навіть розповів про ту неприємність, що трапилась недавно в робітні отця Серафима, а відтак треба було попередити його, аби се лишилось в стінах монастиря.Тому отець Даниїл не відпустив гостя і велів постелити в себе у келії.По вечірній трапезі священик сам заговорив: