— Доведеться нам вертатись, синку, — тихо мовив Боніфацій. – Зима – то не жарт.
— Я не хочу звідси йти, — так само тихо відказав Івась.
— Думаєш, я хочу?
Бо у світі людей їх ніхто не чекав і не зробив запасів для них на зиму.Та й взимку важко знайти службу. Поки наймешся, замерзнеш під плотом чи замете снігом у полі.
— Вам і не треба йти, люди, — сказав чоловік-олень, і від нього повіяло такою впевненістю, що серце потепліло, а від нього спина й ноги, а руки мав теплі, бо тримав їх над вогнем. Боніфацій подумав, що їх відведуть до тих, хто живе під землею, і з цим заснув втішено у своєму курені.
Наступного ранку Боніфацій прокинувся, як йому здавалось, пізно. Але то просто випав перший сніг, додавши ранкові білого світла, а повітрю терпкої свіжості.Коли Боніфацій збудив Івася, надворі вони побачили, як чоловік-олень засипає невеличке багаття снігом, а поруч стоїть дерев’яна чаша із паруючим пивом.
— Що ти робиш? – хотів спитати Боніфацій, але Івась смикнув його за рукав.Він завжди чомусь знав більше, ніж старший Боніфацій.
— Не бійся, — мовив Івась і пішов уперед.
Чоловік-олень всміхнувся до нього, підняв чашу, надпив з неї, а тоді подав малому.Той озирнувся на Боніфація і на його обличчі з’явилась тінь сумніву. Боніфацій хотів крикнути, щоб не пив.Може, те питво не шкодить лісовикам, а чоловікові від нього буде лихо. Але язик примерз до піднебіння. Івась випив, а тоді чоловік-олень сам підійшов до Боніфація, простягаючи йому питво.
Хоч би сказав що. Боніфацій окинув оком галявину, де майже не було слідів.Чоловік-вепр кудись щез. Боніфацій зрозумів, що це випробування, і він мусить його перейти, долаючи внутрішній опір. Він дивився на Івася, а той дивився на небо, з якого почав падати сніг. А потім випив решту трав’янистого густого напою, що пахнув димом.Нічого не сталося. Чоловік-олень повів їх до нори, наповненої листям і показав жестом туди лізти.Першим поліз Івась, за ним Боніфацій.Там було м’яко і затишно.Чоловік-олень завалив листям вхід і підпер знадвору гіллякою.
— Не бійся, Боніфацію, навесні ми прокинемось, — запевнив позіхаючи Івась.
— А як ні? – стривожився Боніфацій.
Може, це смертне зілля? Та ні, чоловік-олень теж його пив.І він теж пішов до своєї нори, хоча олені взимку не сплять.І люди не сплять.Хоч то було би ліпше для них. Не довелося б тратитись на дрова, харчі та одежину.
Сніг усе падав і засипав сліди.Ніхто тепер би їх не знайшов. Але й ніхто не шукав.
Дорога до монастиря.Весна.
Пан Лукаш мав на лиці кислий вираз.Всупереч його думці, що виїжджати в день Марса небезпечно, Миколай призначив на цей день від’їзд до монастиря поблизу Раделич.Мав оборудки у Львові, й не хотів вертатись до Журавно. Усе робив так, мовлячи, що Божа воля сильніша за зорі, наче Всесвіт не Господь створив, а диявол."Легше , — казав він, — усі свої нещастя звалювати на затемнення Місяця, на рух планет замість того, щоб шукати причину у власній вдачі."Отже, про волю Божу тут не йшлося, і таким чином Миколай суперечив собі.Може, у його випадку вдача й справді вплинула на фортуну, бо пан Миколай не стратив досі ні дітей, ні жони, ні маєтку.А Лукашів єдиний син помер, тільки-но вхопивши повітря, у суботу, день, коли народжуються люди самітні й понурі.Можливо, малий Каспер не захотів мати таке життя, і в райському саду йому значно краще. Зрештою, пан Лукаш не вважав відсутність дітей таким уже великим нещастям.Жона його вмерла, то за нею він банував, а діти...Знаком, що у цьому світі не варто жити, була біда, що спіткала Олександера Домницького: двоє синів згинуло на війні, а третій довів вітця до смерті, й сам пропав.
Невдовзі мав бути рік, як рід Домницьких скінчив своє земне існування, тому відвідати отця Григорія було справою честі. Миколай написав листа старому, але відповіді не отримав.Збирався поїхати туди вже давно, але справине відпускали. Лукаш сам не хотів їхати, боявся.Після смерті Олександера він якось змалів, усохся; серце його наповнилось старістю, як чаша вином, і він мав її випити або нахильцем як добрий шляхтич, або по краплі як філософ.А не шукати мертвих поміж живих, що вони збирались з Миколаєм зробити під прикриттям благочестя.
Перед Великоднем вони поставили пам’ятники на могилах Домницьких, виконавши перед світом свій товариський обов’язок.Однак існував ще інший світ,перед яким у них теж був обов’язок, значно поважніший, бо йшлося про спасіння душі, аби не постати перед Господом з нечистим сумлінням. Є віра показна, а є віра глибока і щира, і обидва добре се розуміли, будучи мужами, чиє сонце не сходило, а заходило.
Отже, після Великоднія двоє шляхтичів вирушили в недалеку мандрівку до православного монастиря.Утім, нічого дивного у тому не було: церковне питання ще не розірвало суспільність, кривава ворожнеча ще мріла десь на обрії, зблискуючи поодинокими рухами меча. Везли з собою дари: вино, полотно і мед.Не знали навіть, чи живий отець Григорій. Лукаш сподівався побачити знаменитий монастирський сад, слава про який дійшла і до Журавно.
Попереду їхали верхи Лукаш з Миколаєм, за ними візок з припасами і дарами супроводжувало четверо гайдуків. Небагато людей, але Лукаш з Миколаєм теж могли стати супроти грабіжників.Ще до обіду вони переїхали Жидачів, вступаючи в бесіди зі знайомими шляхтичами та купцями, а вже потім могли зосередитись на самій мандрівці. Бо в цій спільній подорожі було щось хвилююче.Хоча, звісно, молодість давно минула, перспектива пригод більше лякала. ніж збуджувала.Але вони квапились до монастиря, щоб скинули тягар з плечей, підозрюючи, що це нереально. Чоловік, як відомо, старіє від тягару, що його не може позбутися.
День був приємний, теплий. На полях трудились орачі та сіячі, як за часів Гесіода, і ця картина зворушувала.Природа оновила землю, намагалася залатати згарища, заліснити пустку.Минуло б отак літ зо тридцять, і не лишилося б ані сліду від руїн гвалтовно нищеного людського побуту, навіть рани душі зарубцювалися б.
Дорога не цуралася ні пагорбів, ні низин, ані лісу, потічків та річок, що у повінь ставали нездоланною перешкодою для подорожніх.Тому найчастіше корчми та заїзди ставилися в таких проблемних місцях, там же й були кузні.Сама ж дорога, уся в ямах, могла бути мокрою або сухою, залежно від погоди. І хоч нині був день Марса, день пригод та несподіваних зустрічей, пан Лукаш забув про це і, похитуючись в сідлі, навіть задрімав.Вітер все ще був холодний, наганяючи із заходу важкі свинцево-чорні хмари.Вони ще були далеко, ті хмари – можна встигнути до двору Лешка Грибовецького, родича Лукаша.