— Тут нема того, чого ти шукаєш! — крикнув він і прокинувся, щоб ніколи більше не прокидатись.Піддашшя з важких колод впало на нього.
А потім завалився увесь дім.
Власне, з якої причини завалився дім Олександера Домницького, ніхто не знав.Він згорнувся, ніби прочитана книжка, і від того усі відчули якусь полегкість.Прогниле дерево розтягли на паливо, а тіло слуги Петра так і не знайшли.Певно провалилось до пивниці, а звідти ще кудись.Осип, що зазвичай не ночував у дворі, ще сподівався, може, Петро встиг врятуватись.Однак брама була зачинена, продовжуючи охороняти руїну.
Минуло літо, настала осінь, але й вона минула.Нарешті явився Михайло на білому коні, а в Журавно сталася прикметна подія.
На саме Введеніє мали посвятити фігуру Діви Марії, виготовлену майстром Яковом із Флоренції.Правда, великих знавців різьбярства в Журавному не було, хоча чимало шляхтичів вчилося замолоду в Падуї, Болоньї, і бувало в Римі та у Флоренції, і бачили тамтешнє мистецтво, й могли порівняти. Але доки чоловік не полюбить камінь і не витеше з нього щось своє, хоч би стовпа, то не може вважатися знавцем.Так думали в Журавно, і ніхто не міг переконати в іншому: що є люди, які ніколи не тримали в руках долота чи пензля, а однак здатні оцінити, чого вартує той або той утвір мистецтва.Був, правда, ще один спосіб визначити, чи доста славна робота майстра: се скільки майстер бере за роботу. Тобто оцінка тимчасова.
Серед нудьги пізньої осені плелися різні чутки, розпалюючи цікавість у громаді.По-перше, інтригувала саме походження каменю, схованого у пивниці покійного Домницького за сімома замками.Ніхто не міг пригадати, звідки взяв камінь небаченої краси і білизни пан Олександер та яку ціну за нього заплатив: грошима, кров'ю чи, боронь,Боже, душею.Бо ж чули, що в інших краях за коштовний камінь брат убивав брата, король розпочинав війну.
По-друге, невідомо, чи можна з такого каменю робити фігуру Діви Марії. Так вважали найбільш забобонні журавчани, як наприклад, торговець худобою Стефан з Чорториїв, фундатор та опікун костелу, але не шляхтич, що позбавляло його в такім випадку вирішального слова.Однак, освічені люди вважали це цілковитою бздурою.Пан Олександер був чоловіком завжди поштивим, і лише після смерті двох синів та жони підупав духом і тілом.
По-третє, замовлення, може, й не дуже велике в масштабі Речі Посполитої, але важливе для самого майстра зі Флоренції, дивним чином вплинуло на нього самого.Уже півроку він трудився над ним, хоча надгробки, хрести, свічники, як і раніше, вилітали з його робітні як вареники з окропу в полумисок. До своєї комірчини, куди звелів перенести камінь, нікого не пускав. Там навіть не було вікна.Зрештою, фігура мала потім стояти в напівтемному костелі, і на денному світлі їй не залежало. Костел потребував оздоби,і ксьондзи гадали, що від присутності Наясвятішої Панни там стане ясніше, бо ж камінь білий як сніг.І чекали з великим нетерпінням.
Не бачив фігури і Яношик.Дав завдаток, а коли почали пліткувати, таки приїхав.І майстер з порога йому заявив:" Не в моїм звичаї, вашмосць, показувати незакінчену роботу.Ми домовились, що то буде Діва Марія зі святим духом у вигляді голуба.Нині в моді такі фігури." Отже, маестро Яків заговорив навіть про моду, хоча ніколи не зважав на неї.
Підручні майстра теж не бачили фігури. Під кінець майстер навіть спав у комірці, кинувши туди на дошки оберемок соломи.Охороняв своє найліпше творіння.Уперше, на шістдесятому році життя на нього зійшов дух одержимості.Увійшов через серце, заволодів очима і руками, й між ними запанувала згода.Якесь чуття підказало йому, що не молитви потребує камінна душа, а дарів. І приносив до майстерні квіти, потім осіннє листя, дикі яблука й грона калини.Звісно, потай, бо встидався. Маестро аж помолодшав на виду, став лагідніший з челядниками.Не давав стусанів межи плечі, як раніше.
Але в тому не було жодного дива. Просто в чоловіку прокинулось те, що він мав завжди.Довго визрівало і проросло диким стеблом, трохи ушляхетненим наукою життя. Був кривджений — і сам кривдив, був зневажуваний— і сам зневажав, брав — і віддавав натомість. Та одержимість — це вогонь, який спалює чоловіка чи жінку, і сутність її не може збагнути той, у кому він ніколи не спалахував .Лише дві особи в Журавному могли б зрозуміти Якова: Олександер та його син Матвій.Вони б розповіли йому, що таке бути іншим, про почуття неісповідимої самотності, про розз'єднаність і страх втратити вогонь, котрий змушує концентрувати в одному напрямку волю, а коли вона досягає цілі — настає щось устократ гірше ніж смерть.Бо смерть милосердніша ніж тотальне спустошення, що є прірвою без дна, драговинням, пусткою, холодом пекельним.
Тому Яків не квапився, і не хотів слухати, щоб якось приспішити роботу.Той лицар у чорному більше не являвся, хоча Яків нераз серед ночі виходив надвір, дивився на місяць серпом і колесом, на купи каменю, обплутані мертвою травою, і пригадував ту ніч.Духи каменю, землі, повітря вилися довкруг нього, він відчував їхню присутність: здригався, озирався.Але нічого не бачив і не чув.Бо, зрештою, то була не його земля: скільки не тулитимешся, не зігріє як рідна мати. Та й байдужим був флорентійський заброда до всього, що не стосувалось його ремесла.Мусив триматися, як не корінням, то хоч гіллям, щоб знову не звіяло в чорну прірву безпритульності.Був уже немолодий, і охолов до жіночого тіла, стилетів, карт та інших пустощів.За тих півроку маестро нераз згадував молодість і думав, що, якби міг її повернути, то витратив би на пошуки чогось досконалого і прекрасного.
На світанку по білій землі привезли на возі дбайливо закутану фігуру і виставили на помості перед костелом для освячення, перед тим, як її мали внести до храму.Цілу ніч Яків не спав: полірував камінь, змивав водою, здмухував порошинки.Найліпші свічки горіли в комірчині, тіні перелітали з одного кута в інший, а старий маестро чувся так, ніби завтра він продасть Прекрасну Панну пихатому коротконогому шляхтичу, як отець продає дочку, брат сестру, а коханець коханку в дім розпусти. Такий світ, і йому, різьбяреві, дозволено було піднятися над ним, на одну мить, на висоту пташиного польоту, але не вийти за його межі. Не та в нього сила.І відтепер його життя покотиться донизу, як круглий камінь з горба. Потім він закутався у ряднину й ліг у кутку, подумавши, що добре було б тепер заснути і не прокинутись.