Через пару неділь після похорону подвір’я Домницьких стало заростати травою, бо в цю пору всяке зілля несамовито росте вгору.Яношик повивозив усе, що було вартніше: килими, обруси, срібний посуд, перини, подушки, одежу.Вивіз і книжки, що теж вартували чимало.І всю худобину, окрім кількох коней, що збирався продати тут, в Журавному.Та все ще лишалося чимало добра, і за ним мали наглядати слуги Домницького Петро й Осип, найдосвідченіші й найчесніші.Пан Миколай сам їх рекомендував. Бо маршалка Боніфація і слід пропав, з того дня, як вмер дідич. Яношик ще не знав, що буде робити з маєтком. Кортіло йому усе продати, але не пасувало так скоро. Тим часом, майже щонеділі, після служби в костелі приїжджав на оглядини. І щосуботи Петро з Осипом косили траву, а де не могли попхати косу, виривали кропиву й лопухи роками.А вже до наступної суботи було, ніби не кошено. Трава заволоділа дахом, підривала фундамент."Се через дощі", — втішав себе Петро, гамуючи страх.Пивниця була замкнена, ключі мав тепер новий дідич, але в ній відчувався якийсь рух. "Щурі", — знову втішав себе Петро.У нього тепер часто сіпалася повіка на лівому оці. Зрештою, ніколи не жив отак, у порожньому домі, без людей.
Косячи траву Петро згубив мідного хрестика.Перетерлася сириця.Він зладив собі новий з двох патичків, а через два дні помітив, ніби щось лоскоче його на грудях, й побачив, що дерево пустило дрібні як павутина корінці.Мусив стратитися й купити собі залізного хрестика.Хоч дерев’яний є справжнішим, бо ж не на мідному й не на залізному хресті розіп’яли Спасителя, а на дерев’яному.
Не мав з ким поділитися своїми страхами.Найліпше було б висповідатися у священика. Але в свого, не чужого.За цим мусив їхати через Дністер. І поїде, як буде мати час. Лишити двір на самого Осипа він не хотів. Мало що може статись.Та й Осип геть вдурів: мало не кожної ночі бігав до вдови Грицихи, про яку казали, ніби вона зчарувала свого старого мужа на смерть, і вертався зрана зморений, як кінь після оранки. Та й потім цілий день дрімав. Петро не мав нічого проти того, бо молодий здоровий хлоп має свої потреби.Навіть трохи завидів йому: у жіночих обіймах забуваються всі страхи.Татари колись вивезли з села дівчину Петра, з якою хотів оженитися.Був він з-під Галича.Тепер замість села рівне поле.Тож Петро не мав до чого вертатися, і до кого. Сподівався вислужитися в нового дідича, купити трохи грунту, поставити хату, а там вже й господиню собі привести.
Та якби він знав, яку ціну має за це заплатити, днюючи й ночуючи в порожньому обійсті, де чути як коріння розриває землю, де в пивниці ночами дуднить, і звідти просочується зеленувате світло, то ліпше було б йому стати волоцюгою, втікти подалі чи найнятися до іншого дідича.Але пізно.Не помагала й свячена вода, якою Петро кропив усе, що здавалось йому якимись не таким. Раз вони під вечір сиділи з Осипом на ганку й дивились на пустку, на отворені двері конюшні, де залишився один лише старий кінь, на якому можна було поїхати до дідича й дати знати, коли щось станеться особливе. Тепер кінь скубав траву в садку, де вже висіли на гіллі маленькі зелені яблучка, що не набули ще жодного смаку, й такі самі, тверді як камінь, грушки. І ось що сказав Осип Петрові:
— Я, бра, вже би втік звідси давно, але пан обіцяв заплатити восени.
— Угу, — буркнув Петро, увесь блідий на лиці, аж зелений.
— Чуєш, Петре, моя Настя каже, що то не злий дух, раз не боїться свяченої води й хреста. То таке місце, розумієш?
І помовчавши, додав тихше:
— Таке місце...Не треба було тут ставити хату, аби їм не заважати.
— Кому не заважати?
— Тим, що живуть під землею і літають в повітрі. Колись їх було багато, і вони людей не боялися. Лише заліза боялися, не знаю, чому. Як стало більше заліза, то почали ховатися, в інші краї перебралися...
— То твоя чарівниця сказала?
Осип спохмурнів і вираз болю промайнув на його лиці:
— Хіба любити все живе – дерева, квіти, воду – се гріх? Господь усе це сотворив, а не диявол.І як хтось має ліпші очі чи вуха, то се дар Божий, а не диявола.
Петро аж рота розтулив від здивування, не знаючи, що відповісти на таку премудру мову.А Осип провадив далі:
— Восени підемо звідси, а тепер мусимо робити, що велить новий дідич. Вони слуг не скривдять.
Петро довго мовчав, а тоді спитав з викликом:
— А може, ти знаєш, що сталося з паничем, і від чого нагло вмер наш дідич?
— Не знаю, — зітхнув Осип. – Але вони знають.
— Хто вони?
— Ті, що живуть під землею і літають в повітрі.А як вони себе називають, ніхто не відає. Якби взнав, то дістав би над ними владу, таку як дідич має над нами, слугами.
— То закон має владу над нами, — заперечив Петро. – Пам’ятаєш, як небіжчик дідич казав? "Чоловік підкоряється не чоловікові, а закону" Наш дідич був учений, не те, що твоя Настя.
— Ба! – засміявся Осип. – Є розум, що з науки, а є розум, що мама дала, і ще треба помислити, котрий з них важніший.
На се Петро не знав, що відповісти.Не міг розділити в собі тих двох розумів.А може, й не мав жодного. Тим часом зійшла перша звізда на небі, просто над спаленою липою, чий вершечок стримів над буйними заростями дикого бозу.
...Може, то було й незле так жити: літо, тепло, уся робота – микати траву та догоджати старому коневі Сивульку.Бджоли роїлись, правда, звідкись прилітали цілі рої, від чого в саду аж чорніло.Шкода було лишати їх на погибель.Осип з Петром знімали рої й продавали, а гроші складали на чорний день.Вони вперто не визнавали себе слугами Яношика і восени мали піти з дворища.Куди самі собі побажають.То добре, що їхні вітці заслужили собі шляхетське становище, відзначившись у війні з турками.Але ні Петро, ні Осип не воювали.Коли були молодими, рвались, але пан Олександер не пустив від себе найкращих слуг. А потім настав мир.
За небіжки дідички і тут була пасіка, але одної зими в сильний мороз бджоли вимерзли, а згодом вулики струхлявіли і їх порубали на дрова. Петро пам’ятав, як добре горіло дерево, вкрите воском.
Потім рої скінчились, а в неділю з’явився дідич з чотирма гайдуками та своєю панею. Яношикова малжонка ходила по спорожнілих покоях і нарікала, що пахне стухлістю, і порох не зметено, але сам дідич був у доброму гуморі й сказав, що Петро й Осип шляхетського стану, і якщо його панусі не до вподоби порох, нехай пришле сюди своїх служниць. Видно, що павутиння і порох зовсім його не обходили, головне, що було сухо, бо слуги раз на три дні відчиняли вікна й двері. Яношик вічно кудись квапився: то в гості, то на хрестини, то у справах державних. То правда,але було помітно, що се місце йому неприємне, чуже. А раз так – не бути йому тут господарем. Згадав також Петро слова Осипові про недобре місце й подумав, що Яношик мусив щось таке чути.