— Гм, — буркнув чоловік-олень і не побажав відповісти на таке дурне питання
Люди, вони такі: спершу слабенькі, налякані, безпомічні, а як тільки їм попустиш – одразу починають рубати дерева, краяти землю залізом, і плодитися. Ну, плодитися, звісно, добра справа, але ж є і закон виживання. Хвора істота стає поживою для здорової, або харчем для дерев чи трави, а не нудить світом, вважаючи, що усі повинні з нею панькатися.
— А що робити з безсмертям душі? – спитав Івась, почувши його думки
— Для душі, — відказав поважно чоловік-олень, — навіть ліпше, коли вона покидає тіло. Їй немає різниці,чи тіло живе, чи мертве.
Тут і Боніфацій мусив своє сказати:
— Убивати гріх! Я кажу про людей.
— Хто б говорив! – обурився чоловік-олень. – Люди вбивають людей, а тоді сміють говорити про якийсь там гріх.А ті ваші лови!
Його аж пересмикнуло від огиди. А Івась мовив ущипливо:
— Але й ти один із нас, хоч з рогами. Поводиш себе як людина: вогонь розпалюєш, вариш їсти, шиєш одежу. Якби твої роги спиляти, міг би й до міста піти.
— Не треба, — раптом тихо мовив Боніфацій, поклавши руку хлопцеві на плече. – Недобрі слова кажеш.Я б усе віддав, аби мати крила й відлетіти туди, де мене ніхто не буде боятися. Ти ще малий і не знаєш, як чоловік мучиться на цьому світі й інших мучить.І ніхто не знає, доки так буде.
Чоловік-олень лише посміхнувся криво, таким дурним видалось йому це людське белькотання.
Невдовзі вони вийшли на берег невеликої підземної ріки.Вода в ній виблискувала, як вороняче крило.
— Як називається ця ріка? – спитав Боніфацій, бо люди ж усьому дають імена.
— Дунай, — відказав чоловік-олень. – Перейдемо, і на тому боці буде вже наше князівство.
— Як перейдемо? – здригнувся Боніфацій, уявивши, яка зимна тут вода. – Та тут глибоко. Я плавати не вмію.
— Дурне мовиш, чоловіче.Ти не знаєш, що то за ріка.Схоче – пропустить, а схоче – втопить. Мене це вже не стосується, а з вами як вийде.
Чоловік-олень спокійно увійшов у воду ріки й спершу напився.Вони не бачили, як він переходив, бо все вкрив туман.Білий туман над чорною водою. Боніфацій зрозумів, що пан-олень дав їм вибір, і пішов собі. Він трохи розгублено глянув на хлопчика, який зачаровано вдивлявся у туман, а потім сказав вередливо:
— Пити хочу.
Боніфацій озирнувся назад і побачив саму чорноту вузького проходу.
— Може, то мертва вода.
— Зараз побачимо.
Хлопчик витяг з-за пазухи квітку кульбаби, що вранці була жовтою й круглою як сонце. А тепер стулилась, і на прив’ялому стеблі хиталась смутна голівка.Серце в Боніфація стислось: який же короткий вік у квіточки. Ще й зірвали її. А малий опустив квітку у воду і та раптом щезла, ніби її щось вхопило.
Боніфацій відсахнувся.Тут почувся далекий дзвін, й з чорної ріки почали вистромлятись білі долоні, чоловічі, жіночі, дитячі.Вони утворили наче місток і Боніфацій з Івасем змогли перейти Дунай, не замочивши ніг.
За Дунаєм. Полудень.
Розкинувши руки навхрест, Матвій дивився у небо, по якому пропливали невеликі хмари, а коли небо очистилось, хлопець сів. Коло нього лежав перстень з кульбаби: квітка замість каменя, стебло замість обідка.У дитинстві він сплітав зі стебел кульбаби ланцюги.Називали цю рослину сліпаком через пекучий білий сік. Груба назва від грубих людей.Матвій натягнув перстень на мізинець і став чекати, що б
Галина Пагутяк
Зачаровані музиканти
Роман
Частина перша: Журавнівський Пігмаліон
Майова ніч дурманила голову запахом трави і цвітом божого зілля , що піною вкривало берег ріки. Від води йшов сирий холодний дух.Вона ще не мала в собі досить тепла, щоб віддавати його нічним пастухам, які пасли коней, годованих не до плуга, а до далеких доріг і битви.Хлопці оточили невелике огнище, спинами відчуваючи сталевий холод чорної глибіні, огорнутої де-не-де порваним серпанком туману.Звідти дивилась на них невідомість завтрашнього дня.А дивитись на неї без страху міг лише повний місяць, що завис над горою Бокоцин.Він ясно освітлював небо, але земля і вода перебували під покровом тіні.Пастухи мали з собою списи на випадок оборони, та вогонь. І хрестики на грудях. Найстаршому серед них було вісімнадцять літ.
Саме стільки було й паничу Матвію, чи на польський лад — Матеушу, синові господаря оцих слуг, власне, навіть пахолків, не готових ще до того, щоб супроводити на війну порядного шляхтича. Минув щойно тиждень від його заручин з панною Теклею Ліською, і хлопець лежав без сну на гарячій постелі вітцівського дому, навіть вітер, що проникав через відчинене вікно, не міг остудити його думок.Про весілля ще не йшлося.Мав довчитись у Замойській академії, звідки батько забрав його задля такої оказії, як заручини.Невдовзі мав повернутись до звичного способу життя. Панну Ліську, свою наречену, побачив лише на заручинах, і розумів, дорослі поважні люди запросили його до своєї гри.Се йому не подобалось, але навіщо бунтувати проти них? Два шляхетські доми вирішили поєднатись задля миру, якого так мало на цій землі, а він, Матвій, надто мало знав життя, щоб опиратись долі. Слово "доля" для нього означало "мури", спершу батьківського гнізда, далі школи, де бавило час чимало таких як він хлопців зі шляхетських русько-польських родин.І звідти усі йшли лише двома дорогами: на службу чи до шлюбу.
До покою Матвія заглядав місяць. Вікно ж його вітця, Олександера Домницького, дідича доволі великого, але занедбаного, маєтку, було щільно заслонене. Олександер сидів при грубій свічі й читав листи Сенеки до Луцілія, намагаючись перебороти в собі якесь відчуття непевності.Сю книгу він купив, коли ще вчився у місті Падуї, в університеті.Брав її з собою завше в дорогу, возив на сейми і сеймики, а тепер вона зручно вмостилась на його письмовому столі.Серед журавнівської шляхти було декілька освічених мужів, що мали власні бібліотеки, і часом збиралися разом для вченої бесіди, розмірковуючи не лише про долю вітчизни й політику, а й про речі непроминальні. Були надто старі, щоб воювати чи йти служити королю, й могли нарешті втішатися життям. Хоча ніхто не чувся повністю в безпеці.
Пан Домницький стратив на війні двох синів-лицарів, і в нього залишився один Матвій.Хто у ті часи не мав сина чи зятя, той ніц не вартував. А без мудрої, дбайливої пані-господині не вартував ще більше.Свою господиню дідич стратив ще сім років тому, і по її смерті відкрилася перед ним не лише порожнеча, а й доволі приємне, хай простить Господь, відчуття свободи.І хоч маєток занепадав, слуги розледачіли й пащекували, не оженився вдруге. А вирішив оженити сина-одинака, найшовши йому жону акурат таку, як його небіжка Ганна.