Та то пусте. Отож, увечері я пішла знову по своє полотно і побачила, що воно геть зібгане, і слідів ще більше.Стало мені прикро, бо не мала я ні вітця, ні матері, й віна не назбирала.Усе полотно, що я ткала, тітка продавала, і зрідка шила мені якусь одежину.Не мала я ні стрічок, ні коралів, не вміла вишивати, і цим різнилась від найубогіших наймичок." Не треба тобі стрічок, — мовила тітка. – Сплети собі віночок з квітів.Твоїй вроді він більше пасує.А по моїй смерті, що вже скоро, усе дістанеш. Ти й не відаєш, яке то багатство."
Правду кажучи, я більше боялась тітки, аніж була цікава до її багатства. Жили ми бідно.Старенька хата, дві курки й латка городу коло річки, яку нераз плюндрувала повінь.Я знову нічого не сказала, бо якщо у тій справі був замішаний хтось із села, тітка могла пімститись.Коли я внесла полотно до хати, то побачила, яке воно біле.Тітка підвела голову, вона часто отак сиділа, поринувши у тяжку задуму, й спитала:
— Що, вже вибілилось?
— Та ні, — відказала я.— Ще завтра піду.
Докія зітхнула й подивилась на Матвія. Той спав, і йому снилась її розповідь.Далі вона вела її вже подумки, пригадуючи щораз інші деталі.
...Коли вона розстелила вранці полотно, яке було чистим і білим, без жодних слідів, то сховалась у лозах, аби подивитись, що буде далі.Мала трохи часу, бо тітка, прихопивши наготоване зілля, пішла до села.
— Скільки я там просиділа, не знаю, здається, навіть задрімала, коли побачила, як тінь торкнулась білого полотна.А слідом за тінню – пана в чорному вбранні з довгим чорним волоссям, що почав ходити по моєму полотні, якось дивно при цьому посміхаючись.Він глянув у мій бік, і наче невидима рука розхилила лози.Потім сплеснув у долоні, й моє полотно перетворилось на великих білих птахів.Вони закружляли довкола пана, а далі піднялись у небо й зникли.Я була така вражена, що навіть не пошкодувала за полотном, і вже ж не могла вимовити ні слова.А він підійшов до мене й мовив таким голосом, що за нього я віддала б не лише сувій полотна, а й усе на світі:
— Ти будеш моя. Твоя тітка пообіцяла мені. На цілий рік, а потім ми розлучимось.
— Чому?
— Бо такі квітки, як ти, в’януть.І взяти тебе з собою не можу, бо в мене є своя пані.
Тут Матвій застогнав і повторив:
— Пані, моя пані.
Докія зрозуміла це, як відлуння своєї розповіді, й продовжила уже вголос:
— Я кинулась тікати й на подвір’ї зіткнулась з тіткою. Вона одразу все зрозуміла й сказала:
— Розпали вогонь у печі, будеш мити голову.
А оскільки я мала дуже перестрашений вигляд, додала спокійніше:
— Він вибрав тебе, ще коли ти була маленькою дівчинкою.
— Хто? Хто?
— Той, що літає в повітрі й живе під землею. Він князь їхній.
Це нічого не означало для мене. Ніколи не чула про тих, хто літає в повітрі й живе під землею. І що мене вибрали – теж.Зрозуміла, чому тітка не хотіла віддавати мене за простого хлопця.Отже, йшлося не про шлюб, а панську забаганку.І я тихо, але з погрозою, сказала:
— Могли б мене спитати. А коли я не схочу?
— Не мели дурниць, — гостро відрізала тітка. – Що доля призначила, не від твого хотіння залежить. Та й красний той князь, як янгол. Правда, бракує йому мізинця на лівій руці, але так у них заведено, щоб чогось бракувало тілу. Вони ж не люди.Зрештою, побудеш з ним рік, та й усе. Він тебе винагородить, як будеш шануватись.Чи ти волієш, аби тебе якийсь шляхтич збезчестив і кинув?
— А хіба ж не так зі мною вчинять?
— Ні, — похитала головою тітка, — не так.То така велика різниця, як між небом та землею.Якби тебе полюбив янгол – хіба б то було безчестя?У Біблії ж написано, як сини неба сходили на землю і брали собі жінок земних.Так казав священик у церкві.До того ж ніхто про се не знатиме. Скажу, що поїхала до матері недужої. Нині вночі...
— Що нині вночі?
— Він тебе забере.
Тітка викупала мене в пахучому зіллі, змила голову, й казала не заплітати коси. Я сиділа на призьбі й цокотіла зубами. Тітка сказала, щоб я нічого не їла й не пила.Ошалілими очима я дивилась на світ, ніби приречена на смерть.Тітка витягла зі скрині нову сорочку й наказала вбратись.Вона не спускала з мене ока,певно, боялась, щоб не втекла.А куди могла втекти молода дівчина, коли світ повний розбишак та вбивць? Завжди було так. Хлопець може втекти, піти на службу чи до війська, а мене прийняли б, може, до корчми прислуговувати , і там кожен міг би чинити наді мною глум.А в монастир треба мати гроші.І ще тітка, пораючись коло мене, як коло відданиці, не забула сказати:
— То не злий дух, ні. Не слухай нікого, Докіє. Вони ще перед Христом тут були.Там, де ти будеш, немає церкви, але як хочеш молитися, то молися про себе.
— А вони що, в Бога не вірують?
— Ну, сього я, дитино, не знаю.Мусять вірити. Бог –один.
Дивно. Але я знала, що і в татар є свій Бог, і в жидів.Утім, тітка зняла з мене залізного хрестика.
— Був би золотий, то нічого, але залізо їх пече.
Почало заходити сонце. Я дивилась на нього з розпачем, бо як вони живуть під землею, то й мені сонечка не видіти. Без церкви я обійдуся, бо прикро мені чути за спиною:" Ото пішла відьмина годованка!" Але як же без сонця?
На обрії залишилась червона смуга, потім сіра, настала ніч.Я сиділа на лаві, склавши руки, наче у празник, а тітка навпроти мене. Нарешті вона здригнулась і сказала:
— Ходімо!
— Куди?
— Туди, звідки князь тебе забере.
Я подумала, що це все сон.Ще вранці несла вибілювати полотно, і моє життя було наперед відоме: день за днем, будні, свята, зима, літо. Ми вийшли з хати і тітка повела мене на роздоріжжя за селом.На землі світив повний місяць, і було досить ясно.Колись на тому роздоріжжі закопали живими перелюбників: жінка лишила мужа, а муж жону. Давно се було, але оповідали, що інколи з-під землі чути плач.
— Стань отут і чекай, — наказала тітка.
— А ви?
— Мені не вільно тут лишатись. Не бійся нічого. Як тебе вибрали, то вже не скривдять. Вони не чинять зла тим, хто їм не перешкоджає.
Це трохи мене заспокоїло. Я лишилась на роздоріжжі.Було трохи зимно.Невдовзі повіяв легкий вітерець, закалатали дзвоники і почулась музика.Щось наближалось у темряві.Але земля не дудніла під кінськими копитами.Зашуміло листя на вербі, що росла на межі.Вона пригнулась, і я вслід за нею.Не торкаючись землі з темряви виринули сиві коні, четверо сивих коней, запряжених в повіз, де сиділо й грало троє музик.Вони пролетіли наді мною, і слідом за ними показався вершник на чорному коні. Якась сила, схожа на вітер, підхопила мене, і я стала підійматися вгору. Вершник, закутаний в чорне, обійняв мене, посадив поперед себе і шепнув на вухо: