Увечері того ж дня він прийшов до пана Лукаша і видав йому звіт:
— У сій дівчині все нещастя.
Лукаш мовчки дивився на нього.
— Олександер шукав протилежність тому, що хотів насправді, — пояснив Миколай.
— Бо час такий.
— Часи часи завжди такі.І ти, і я обрали собі дружин, бажаючи, щоб вони були доброчесні й господарні, і щасливо прожили з ними кільканадцять літ, бо крім домовитості й доброчесності вони мали в собі якусь загадку, несподіванку, врешті – серце.Ти оженився б з Ганною?
— Ні, — скривився Лукаш.
— Гріх, може, й таке говорити, але щось вона мала в собі таке, як ото тупий ніж, що довго ріже.Жінка має бути легкою й гострою, як бритва.Одне слово, наш приятель пішов проти натури, а тепер натура пішла супроти нього. Я певен, якби не ті заручини, то Олександер досі був би живий.
Лукаш несподівано для нього перехрестився.Згадав про завтрашній день і всі неприємні процедури, пов’язані з тестаментом.
— Гадаю, — розважав далі Миколай, і голос його набував сталевих ноток, — що хлопець відчув небезпеку, і утік.
— Пощо йому втікати? Мав їхати до школи...
— Маю на увазі те, що тоді вночі щось його настрашило.Був повний місяць.Можеш подивитись у свій календар і дізнатись, що звістили зорі?
— Я закинув сю справу й більше не складаю прогнозів.
— Чому?
-Тепер їх можна всюди купити. Не мені змагатися з вченими людьми.
"Так, — подумав Миколай, — життя в провінції замирює чоловіка з його нездатністю піднятися вище." Річ у тім, що Лукаш складав свої прогностики для душі і власного вжитку, а не на продаж.Але не хотів зараз про це сперечатись.Цілоденна втома, нервове напруження.Усе це висотує чоловіка в літах і не відновлюється швидко.
— Ти все ще гарячий, Миколаю, — посміхнувся Лукаш. – Мене дивує поведінка Матеуша.Хлопець мав зимний темперамент.І був покірний, як теля. Може, його змусили...
— Ти так кажеш, ніби він – недоросток.У вісімнадцять літ – то вже мужчина.Мені він видавався потайним. Мав такий бистрий погляд, а потім знову лице ставало як з каменю.Гадаю, Олександер знав, що його, як ти кажеш, змусило. Бо в противному разі він би швидко знайшов сина.Я підозрюю, що Матеуш міг накласти на себе руки.Не треба було його пхати до тої женячки.Шкода, що Дністер великий, і пливе по чужих землях, тому тіла можна й не знайти....То навіщо було посилати гінців?
— Як ти не розумієш? Аби відвести ганьбу від роду Домницьких. Накласти на себе руки – гріх непрощенний.Принаймні, така загальна християнська опінія.Хоч, — Миколай зітхнув, — не один з нас чує серцем, що така опінія не завжди слушна.Але ж мусить бути порядок, щоб віз котився в одному напрямі, а не шарпався в різні боки...
Лукаш позіхнув крадькома.Було вже пізно і в помешканні бракло свіжого повітря, як перед дощем.Утім, його завжди бракло, бо вікна виходили на торговицю.
— То що ти порадиш?
— Я сповістив Олександрового небожа, Яношика. Власне, зміст тестаменту ми знаємо: маєток переходить до Матеуша, а коли б той помер нежонатий чи бездітний, то найближчому родичу.Себто тому хитрому лисові, Яношику. Я вже подумав, чи зникнення хлопця не справа його рук, бо зараз не дуже добре йому ведеться. Але, з другого боку, хто міг передбачити, що Олександер так скоро вмре...
— Яношик, як я чув, тільки вчора вернувся з Волощини.
— Се ще нічого не означає! Закон мовить, що треба зачекати.Але якщо Матеуш стратив розум, то Яношик стане його опікуном. Та й панна Текля, яка бачила його останньою, може посвідчити.
— А я можу дати свідчення, що хлопець мав здорову голову. Панна могла спересердя й до наклепу вдатись.Чи вигадати те, чого не було.
Миколай з цікавістю глянув на розчервонілого товариша.Знав його, як чоловіка, що завше уникав товариства і судів.Такі люди зникають без сліду в темряві минулого, якщо не залишать по собі подвигів ти величних пам’яток. І раптом у нього вирвалось:
— А чому, власне, ми повинні рятувати Олександрів маєток? Йому воно вже не потрібне.
І тоді настала черга Лукаша зацікавлено звести догори широкі попелясті брови, бо ж знав Миколая як чоловіка, який завше повторював: "Навіть звір має якийсь обов’язок перед родом. Тож хіба не встидно чоловікові занедбувати свій?"
Можливо, через те, що Олесандрові приятелі відчували, що ся справа потребує насамперед істини, і що ця істина, незалежно від їхнього бажання, рано чи пізно випливе на берег ріки людського життя.
Усі чутки, нібито небіж Домницького Яношик веде на Журавно військо з метою узурпації вуйкового маєтку, виявились цілковитою бздурою. То інший воячина з ватагою лайдаків прямував у бік Журавного, до малого сільця, аби відібрати його в іншого шляхтича чи бодай збити хлопів на квасне ябко, пограбувати і забрати худобину.Подібні виправи траплялись часто, і безпечно чувся той, хто мав гармату в своєму дворі й зо 30 гайдуків, розбещених свавіллям воєнних походів.
Так міг би вчинити і Яношик, але, незважаючи на те, що двір Домницького був легкою поживою, бо слуги порозбігались, прихопивши замість плати хто коня, хтось теля, а хто паця в мішку завдав собі на плечі, він був далеко не дурний.Знав, що за обійстям пильнує бурмистер, а найбільше свояк пана Журавницького – Миколай Р., що знає як покрутити законом. Та й мав він інший козир, що нічим не шкодив його репутації, а відтак спокійно й статечно вступив до осиротілої оселі вуйка.
З’явився Яношик на похорон разом із жоною, з поважними сусідами-шляхтичами, у пишному жалобному строї, усім своїм видом показуючи, що наразі не потребує добра сироти, який пропав безвісти, бо й так ведеться йому добре. Миколай з Лукашем подбали, аби гідно поховати свого найліпшого приятеля.Тіло було покладене, за звичаєм, аж у три домовини, не бракло коругов і штандартів, покрівців з парчі й оксамиту, прибраних коней, одягнених пишно гайдуків, а ховати Домницького прибув біскуп аж із самого Львова.Тож Яношик мав чим пишатись перед панством, і йшов за катафалком як найближчий родич. Коли під плач найманих плакальниць кортеж покинув родинне гніздо Домницьких, у небі закаркав чоний крук і став кружляти над катафалком, чуючи запах мертвого тіла навіть через три домовини. Річ не така вже й незвична, але завжди викликає забобонний страх.Відтак, згадавши про пристойність, присутні відвели очі від неба й побачили, що назустріч їм їде простий віз, а обабіч нього на конях двоє гайдуків, що наглядають за берегом, і стали вони акурат за містком через рів, наповнений водою. Гайдуки-побережники спішилися, зняли шапки, і миттю виокремили з натовпу Яношика, зрештою, той сам допоміг їм, вийшовши наперед.Гайдуки зашепотіли щось йому в обидва вуха.