На великому пребагатому хуторі жив собі проживав старий козацький полковник, на назвисько Шруб. Та й були в нього три сини: два — як орли, третій, молоденький,— як сокіл. Були вони всі козаки-лицарі, та тільки мали різну вдачу. Перші два були пишні та горді, любили тільки воювати, на лови їздили та шукали різних пригод. А наймолодший — Ігор — більше любив господарство, сидів собі вдома, ловив у річці рибу, садив дерева, розмножував у саду чудові квіти. Та ще й знаменито грав на торбані[21]. Так славно грав-пригравав, що, як, бувало, заграє та заспіває, то навіть пташки в саду всі принишкнуть, дух затаюють, щоб було ліпше чути Ігореву музику. Багато навіть із сусіднього лісу прилітало, щоб собі бодай трохи послухати та повчитись.
А Ігор найчастіше сідав грати під старою яблунею, що була велика, розложиста й така гарна, мов мальована. Хто її там посадив, коли те сталось,— ніхто того не знав. Але також ніхто не пам’ятав, щоб та яблуня колись зацвіла та дала бодай одно яблучко на спробу.
Всі інші дерева в саду були родючі, одна тільки оця красна яблуня ніколи і однією квіточкою не заквітчалася. І дуже це дратувало старого полковника. Отож одного разу, як гуляв він зі своїми синами-молодцями по саду, проходячи повз цю неплідну яблуню, сказав:
— Навіщо нам оце нікчемне дерево? Аж дивитись на неї прикро. Хай завтра її садівник зрубає, щоб я її більше не бачив. А щось путнє хай посадить на її місце!
— Дозвольте, ясний пане полковнику, своє слово докинути.
— Ну, говори,— каже полковник.
Підперся садівник мотикою й оповідає:
— Щоправда, дарма, що я вже сім десятків літ маю, а ніколи не бачив, щоб ця яблуня зацвіла. А отже, мої покійні тато мені, як був я ще малим хлоп’ятком, говорили, що яблуня ця — неабияка, бо ж вона не раз на рік, але кожної Божої ночі цвіте! Навіть казали небіжчик татусь, що не лише цвіте, але ж таки на ній і яблука виростають. Та не прості, а золоті. Чи то правда,— я не знаю, бо вночі в саду ніколи не ходив, та тільки тато покійний не такий був чоловік, щоб брехати. Ось що!
— Хм... — промовив полковник. Підкрутив довгого вуса й ще раз сказав: — Хм-хм... От так штука! Чи правда, хлопці?
— Правда,— говорять сини,— це, тату, штука! Не веліть, тату, її рубати, а дозвольте нам попильнувати: може, те все правда... Цікаво ж покуштувати золотих яблучок.
— Цікаво!.. Хм,— відказує старий батько,— навіть дуже цікаво! Мені вже з-під вуса аж слинка тече.
Та й звелів він старшому синові, козакові Гнатові, щоб цей на ніч у саду лишився та й на квіт яблуні подивився. А як будуть яблучка, то щоб і яблучок золотих нарвав та приніс батькові покуштувати.
Гнат покликав своїх товаришів-козаків, понастеляли вони під яблунею килимів і ряден, понаносили вина, меду й усяких ласощів, розвели величезне багаття — й дуже весело бавились. Так і не вчулись вони, як і північ наблизилась. Глянули на яблуню — аж диво дивнеє: все дерево вкрилось великими рожевими квітами, стало таке гарне, як наречена під вінцем. За короткий час почав квіт обсипатись, а натомість показались і золоті яблучка. Наливаються яблучка, ростуть, більшають...
Гнат і всі його товариші-козаки зіскочили на рівні ноги й кинулись до яблуні, щоб зірвати дивні плоди. Аж чогось під ними земля заточилась, подув такий вихор, що жоден стояти не міг, так усі й попадали на землю. А на яблуню налетіла темна хмара, за хвильку впала відтіль страшна злива, що все козацтво попід килими позалазило й сиділо там мовчки; аж нараз усе затихло. Виліз тоді з-під килима Гнат, вилізли й його товариші, довго мокре галуззя розпалювали, а як розгорілося багаття,— бачать вони: знову яблуня така самісінька, як перед північчю була, й нема на ній жодного яблучка. Голісінька!
Вранці став сумний Гнат перед полковником.
— Так,— говорить,— і от так... Жаль і досада!
Та не було ради.
Махнув полковник рукою, обтер довгі вуса та й звелів другому синові йти на ніч яблуню стерегти. Другий брат — Кіндрат — не брав із собою товаришів, а покликав садівника та інших людей посполитих[22]. Посадив їх тісним колом довкруги яблуні, сам сів під деревом, й почали вони мовчки чекати. Чекали, чекали, сопли й дрімали — аж уже й північ. І знову вся яблуня рожевим квітом рясно вкрилась, і знов почали натомість золоті яблучка являтись. Ростуть, наливаються, щирим золотом виблискують, ось-ось уже й достигнуть.
Та враз почули люди посполиті, а з ними й Кіндрат, дуже великий холод. Ледве вони встигли позапинатись, як вдарив такий мороз, ніби на Різдвяні свята. Всі вартівці почали зубами цокотіти й труситись, як у пропасниці. А тим часом закрутила хуртовина, почав падати град, як куряче яйце,— так усі й сипнули хто куди попід густі дерева. Коли ж завірюха зненацька вщухла, як розпалили вартові багаття, побачили: голісінька стоїть яблуня, тільки саме листя на ній, по яблучках же й сліду нема, ані раз вкусити.
Полковник прокинувся ще вдосвіта: так йому кортіло покуштувати золотих яблучок. Таж дурно й цього разу ковтав він слину: прийшов і Кіндрат сумний, із порожніми руками.
— Хм... Хм... — каже старий полковник.— Мабуть, нема іншої ради: треба, щоб цю ніч ще повартував Ігор.
Як так, то й так! Ігор собі на ніч нічого не готував, а також нікого й до товариства не кликав. Не брав ні їжі, ні питва, а лиш узяв із собою свого голосного торбана, сів під яблунею, та, щоб не задрімати, потихеньку приспівував і пригравав різних гарних пісень.
Аж ось опівночі розцвіла яблуня. Обсипався квіт. З’явились золоті яблучка. Ростуть та й ростуть. Ось уже поналивались великі, як дитяча голівка. А Ігор сидить, чекає та все на торбані приграває. Аж ось потроху почало небо прояснюватись, й в тому чарівному світлі лагідно зашелестіли пташині крила. І з усіх сторін, не знать відкіль, прилетіло до яблуні дванадцять білих павичок. Посідали вони довкруги на яблуню, немов білою габою[23], своїми довгими хвостами вкрили її. Стали золоті яблучка дзьобати, але, як почули торбанову музику Ігореву,— принишкли й почали слухати. А він їм все грає та й грає, то сумної, то веселої. Забули красні павички й про золоті яблучка. Аж нарешті найгарніша з цих птиць, що на голівці мала золоту коронку, кинула Ігореві просто на коліна найбільше яблуко, а сама промовила ніжно: