– Дитина першої дружини чоловіка Гелени. Його перша дружина померла в індії. Бідолашний майор – я забула як його звали, Голвей чи якось так – він пережив тяжке потрясіння, коли та хвойда покинула його. Я ніколи не могла збагнути, чому найгірші жінки завжди приваблюють найкращих чоловіків!
– А що той молодик, із яким вона крутила любов спочатку? Ви, здається, сказали, що він працював клерком у фірмі вашого чоловіка? Що сталося з чим?
– Він багато чого досяг. У нього тепер фірма автобусних екскурсій під назвою "Жовтий нарцис". "Жовтий нарцис" Ефліка. Його автобуси пофарбовані в яскраво-жовтий колір. Ми живемо сьогодні у вульгарному світі.
– Його прізвище Ефлік? – запитала міс Марпл.
– Джекі Ефлік. Бридкий суб'єкт, спроможний домогтися чого завгодно. Мабуть, саме тому він і причепився першим до Гелени Кеннеді. Сестра лікаря й усе таке – певно, сподівався в такий спосіб поліпшити своє соціальне становище.
– І після того Гелена більше ніколи не повернулася в Дилмаут?
– Ні. Добре, що ми її позбулися. Думаю, тепер вона остаточно з'їхала з рейок. Мені шкода доктора Кеннеді. Це не його провина. Друга дружина його батька була малою вертихвісткою, набагато молодшою за свого чоловіка. Думаю, Гелена успадкувала дику кров від матері. Я завжди вважала…
Місіс Фейн раптом замовкла.
– А ось і Волтер.
Вуха матері вловили шарудіння його легких кроків у холі. Двері відчинилися, і Волтер Фейн увійшов.
– Це міс Марпл, сину. Подзвони й накажи принести нам чаю.
– Не турбуйся, мамо. Я пив чай.
– Звичайно ж, ми вип'ємо чаю – і принеси кілька коржиків, Беатрисо, – сказала вона покоївці, що прийшла забрати чайник.
– Гаразд, мем, принесу.
Усміхнувшись млявою приємною усмішкою, Волтер Фейн сказав:
– Боюся, моя мати мене розпещує.
Міс Марпл намагалася добре роздивитися його, відбувшись якоюсь чемною реплікою.
Лагідний і спокійний чоловік, злегка сором'язливий і вибачливий, а загалом – якийсь безбарвний. Особистість, яку було б дуже важко описати словами. Різновид того скромного чоловіка, на якого жінки не звертають уваги й можуть одружитися з ним тільки в тому випадку, якщо чоловік, якого вони кохають, не відповідає на їхні почуття. Волтер, який завжди тут. Бідолашний Волтер, пестунчик своєї матері. Маленький Волтер Фейн, який напав на свого брата з кочергою й намагався вбити його…
Міс Марпл мала над чим замислитися.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Ричард Ерскін
I
Енстел-Мейнор мав похмурий вигляд. Це був білий будинок, що виокремлювався на тлі безбарвних пагорбів. Покручена під'їзна дорога де нього пробивалася крізь густий чагарник.
– Чому ми приїхали? Що ми їм скажемо? – запитав Джайлз у Ґвенди.
– Ми ж про все домовилися.
– Атож – якщо цей фокус у нас пройде. Нам пощастило, що троюрідний брат тітки кузини міс Марпл чи, може, її ще дальший родич живе десь поблизу… Але дуже далеко від звичайного світського візиту до розпитування про любовні пригоди двадцятирічної давності зовсім незнайомого тобі чоловіка.
– Атож, часу відтоді справді минуло чимало. Не можна виключати… не можна виключати, що він навіть не пам'ятає її.
– Може, і не пам'ятає. А може, ніякої любовної пригоди й не було.
– То ми виставимо себе цілковитими ідіотами, Джайлзе?
– Я не знаю… Іноді я й справді почуваюся як дурень заплішений. Я не розумію, навіщо нам усе це треба? Яке це має значення тепер?
– Минуло стільки часу… Так, я розумію… І міс Марпл, і доктор Кеннеді – обоє сказали: "Облиште цю справу". Чому ми не облишимо її, Джайлзе? Що спонукає час продовжувати? Вона?
– Вона?
– Гелена. Можливо, саме тому до мене повернулася пам'ять про неї? Можливо, моя дитяча пам'ять поєднує її з життям – і з істиною? Можливо, Гелена обрала мене – і тебе – для того, щоб правда стала відомою?
– Ти так кажеш тому, ще вона померла насильницькою смертю?
– Так. Адже відомо – так пишуть у книжках, – що іноді вони не можуть спочивати спокійно…
– Мені здається ти фантазуєш, Ґвендо.
– Може, і фантазую. Проте усе залежить від нашого вибору. Це тільки світський візит. Він не буде чимось більшим – якщо ми не захочемо…
Джайлз похитав головою.
– Ми мусимо продовжувати. Ми не можемо ухилитися від цього обов'язку.
– Твоя правда, Джайлзе. А проте мені буває іноді досить страшно.
II
– Ви хочете купити тут будинок? – запитав майор Ерскін.
Він підсунув до Ґвенди таріль із сандвічами. Ґвенда взяла один і подивилася на майора. Ричард Ерскін був низеньким чоловіком, заввишки футів п'ять або десь так. Волосся в нього було сиве, і він мав стомлений вигляд і досить розумні очі. Голос у нього був низький і приємний, акцент злегка протяжний. Ґвенда не помітила в ньому чогось надзвичайного, але, на її думку, він був, безперечно, привабливий… Об'єктивно кажучи, він дуже поступався вродою Волтерові Фейну, але тоді як більшість жінок проминули б Волтера Фейна, не обдарувавши його другим поглядом, вони не проминули б Ерскіна. Фейна годі було описати, а Ерскін, попри свою спокійну вдачу, був наділений особистістю. Він розмовляв про звичайні речі у звичайний спосіб, але в ньому було щось – те саме щось, яке так швидко впізнають жінки й на що реагують суто по-жіночому. Майже неусвідомлено Ґвенда розгладила свою спідницю, відкинула з чола неслухняне пасмо волосся, підфарбувала губи. Дев'ятнадцять років тому Гелена Кеннеді могла закохатися в цього чоловіка. Ґвенда була переконана в цьому.
Коли вона підвела погляд, то зустріла погляд господині дому, спрямований на неї, і мимоволі почервоніла. Місіс Ерскін розмовляла з Джайлзом, але дивилася на Ґвенду, і її погляд був водночас схвальним і підозріливим. Дженет Ерскін була високою жінкою й мала глибокий, майже чоловічий голос. Вона здавалася старшою, ніж її чоловік, але Ґвенда подумала, що це, мабуть, не так. Її обличчя виглядало дещо змученим. Нещаслива, голодна жінка – такою вона уявилася Ґвенді.
Я певна, вона влаштовує йому пекельні сцени, сказала вона собі.
А вголос продовжувала розмову.
– Шукати дім – робота вкрай невдячна, – сказала вона. – Описи агентів із продажу нерухомого майже завжди обіцяють справжнє диво – а коли ти опиняєшся там, то не віриш своїм очам.
– Ви хочете оселитися в цій місцевості?