--— Густо пиши.
Скінчивши писати, Віктор просунув руку крізь грати.
--— Евеліно, ло-ви-и!
Дівчина рвонулась назустріч папірцеві, що плавко спускався на землю. Та не встигла, бо конвоїр підхопив папірець і сховав до кишені.
--— Віддайте! Віддайте, то мені! —-— благала дівчина.
Конвоїр погрозив рушницею.
--— Марш на своє місце!
--— Віддай! —-— на весь голос крикнув Грабовський і жбурнув у конвоїра кварту.
--— Віддай, гад! Поверни! —-— вигукнули кілька арештантів.
Конвоїр висмикнув з кишені папірця, перечитав його і кинув на землю.
--— Вітю-у! Спа-си-бі-і, —-— уже з юрби гукала Евеліна, махаючи запискою над головою. —-— До-о-об-ре! Неод-міно на-пи-шу-у!
--— Ладнайсь! —-— пролунала команда, і конвоїри заметушилися.
Першою рушила група, до якої прилучили Ожигова, за нею група Улановської й Новаковської.
--— Ща-сли-вої до-ро-о-о-ги! До ско-ро-го по-ба-чен-ня-я! —-— гукали Грабовський і Краніхфельд.
--— Спа-си-бі-і! Ру-шай-те за на-ми-и!..
--— Ну, от… —-— зітхнув Краніхфельд, коли хвіст арештантської колони виповз за браму. —-— Тепер ми лишилися вдвох. Пішли, а в яку дорогу? Чи побачимо, чи зустрінемо ми ще їх, чи, може…
— Гора з горою не сходяться... Скажи, Вітю, дуже її любиш? — Павло глянув прямо в очі другові.
— Евеліну? — перепитав Віктор. — Як би тобі відповісти? . Так, як ти свою Надію. Я без неї просто не можу, Павле, не можу, розумієш? Ми зблизилися за рік до твого приходу в Балаганськ, а познайомилися ще майже шість років тому, коли я приїздив з Мінська в Харків. Евеліна — справжній борець. Не перебільшую. Вона могла спокійнісінько жити на хлібі матері-акушерки та братів і вчитися. Але цього не зробила, пішла іншою дорогою. І не вагається, не кається. Навіть не йде, а лине, не живе, а горить. Ти б послухав, що вона сказала мені, дізнавшись про заміну каторги засланням. Я радію, говорила, не тому, що боюся каторги, а тому, що в засланні, користуючись хоч крихтою свободи, зможу краще боротися за щастя. І я вірю їй, друже мій, вірю: вона буде боротися до останнього подиху.
Краніхфельд трохи помовчав.
— Я її, Павле, знайду, отож дав їй мінську адресу своєї сестри. Сказала напише. Знайду, друже. Найдорожчою ціною знайду.
Павло слухав схвильовану розповідь Краніхфельда і радів за нього. Радів щиро, хоч серце обкипало кров'ю і болісно стискалося. Надійка... Надійка...
— Грабовський! Рихтуйся, — коротко сповістив тюремник, принісши обід.
— Не знаєте, куди?
— Скажуть.
— От і край, — зітхнув Краніхфельд, коли вийшов коридорний. — Час настав. Сядьмо, Павле, та ще пообідаємо разом. Може, востаннє.
Куліш не йшов у рот. Тримаючи ложки в руках, мовчки надивлялися один на одного: щоб запам'ятати назавжди...
Книга третя
ПРОЛІСОК
Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
Мій ум ворушать змучені народи, —
Їм я віддав усі чуття мої
Нехай поети, до вітхнення вдатні,
Співають нам на всякі голоси
Про мирові куточки благодатні, —
Де є страждання, там нема краси!
П. Грабовський
1
Двоє саней раптово спинилися, і люди, що сиділи в них, побачили на— дверях великого будинку білу таблицю. Обведена тоненькою золотавою рамкою, вона стріляла кожному в очі чорними літерами, попереджуючи: тут — якутське обласне поліційне управління.
П’ять вершників, які супроводжували підводи, про щось напівголоса погомоніли між собою, і один з них, припоручивши коня товаришеві, лінькувато поплентав до дверей. То був старший конвоїр.
Подорожні злізли з саней, заставлених валізами й скриньками, затупцювали на скованому морозом снігу. На відміну од вершників, зодягнених у однакові кожухи, всі вони були в чому бог дав.
— Hарешті приїхали, — сказав Краніхфельд, немилосердно б’ючи руками об поли свого темно-сірого пальта.
— Спасибі, Вітю, за добрі вісті, бо я думав, ще їдемо, — пожартував Ожигов. — Від твоїх слів ніби потеплішало. Повтори, братику.
— Авжеж, потеплішало, — вкинула Новаковська, заправляючи під шапку кучеряве волосся — У декого почалася навіть під носом відлига...
— Ти про себе, Соню, могла б не сповіщати, — впала в слово Улановська. — Автобіографічне, знаєш... Он Павло, либонь, уже віршує. По бороді видно, зуби висікають ритміку Байронового в'язня. Чи не так, Арсеновичу?
— Може, так, а може, і не так, як казав колись наш дяк. Тобі, Евеліно, збоку видніше, — посміхнувся в бороду Грабовський, та жартівливої розмови не підтримав.
Хоч Евеліна жартувала, але в її жарті була правда:
Павло таки добре змерз. Доки їхали й сидів між Ожиговим та Краніхфельдом, прикривши ноги ведмежою шкурою, здавалося, не відчував шаленого морозу, а зараз зуби вистукували дрібушечку.
Але він думав не про те, бо всю увагу поглинуло місто, яке бачив уперше. Оглядав його, скільки міг сягнути зором, і з подиву аж очима кліпав. Ще в тюрмі, а потім дорогою думаючи про нього, не сподівався, звісно, застати тут щось подібне хоч би на Харків чи Іркутськ, проте все-таки знав, що в Якутську сидить віце-губернатор, тому й сподівався на краще, ніж застав. Власне, ніякого міста нема, є, якби на Україні, велике село, в кращому разі — повітове містечко.
Правда, своє обличчя воно має, до того ж обличчя досить цікаве. Хоч би й ця, видно, головна вулиця. Широка, рівна і зовсім порожня, можна качатися по ній — ніде тобі жодного дерева. Обабіч неї — десятків п'ять рублених будинків, схожих на цей, в якому міститься поліцейське управління. Більшість з них від світу одгороджена високими дощаними парканами та ще вищими, ніж паркани, міцними брамами. Праворуч за цією вулицею аж ген-ген поклубочилися, наче темна овеча отара, низенькі споруди, оточені такими ж низенькими парканами. Догадується: то, очевидно, юрти.
Оце так обласний центр, столиця. В таких можуть плодитися й царювати криваві осташкіни. А де ж той будинок Монастирьова, про який уже відає не тільки Росія, а й закордон? Чи ще стоїть він, а чи вже знесли його?
Хотів було запитати чоловіка в окулярах й бахматій шапці, який ішов правим боком вулиці, уважно оглядаючи сани й людей, але не встиг, бо з управління саме вийшов старший конвоїр у супроводі місцевого поліцейського чиновника і загадав обертати підводи.