Позабиравши лопати, граблі, Грабовський і Ожигов вигрібали з-під муру торішнє перемерзле листя, шматки череп'яного посуду, закинені сюди з вікон в'язниці. Краніхфельд, упрягшись в залізну тачку, вивозив мерзлятину на смітник.
Настрій був піднесений, робота кипіла, і навіть напівсонні безбарвні очі солдата, що стовбичив недалеко, здавалось, задоволене поблискували.
— Я бачу, Вітю, — навантажуючи тачку, посміхався Микола, — з тебе вийде, як каже Евеліна, файний каторжник. Ну, прямо тобі не вмирав і не воскресав, з діда-прадіда каторжник.
Краніхфельд не відповів на жарт товариша, мовчки взяв голоблі тачки, напнувся й рушив. Високий, тонкий, він од тягаря аж натужився, і було видно, як під перетлілим мундиром рухалися всі його кістки та м'язи.
— Так, Павле, — заговорив Микола, коли тачка сховалася за рогом тюрми, — тепер починаю розуміти, що ми, мабуть, дали маху з нашою апеляцією, її, видно, заморозили, і нам доведеться тут сидіти хтозна-скільки. Та й взагалі надій на неї дуже небагато.
— Я про це, пригадую, говорив раніше, — з нотками докору відповів Грабовський. — Бути пророком post factum, не ображайся, Миколо, не така вже мудра річ. Ясно, то була помилка, і за неї я лаю передусім тебе.
Лице Ожигова налилося кров'ю, але дивився він на друга спокійно, ніби чекав саме такої відповіді.
— Лаяти — твоє право, Павле, — мовив він. — Може, й заслуговую на це. Але хочу, друже, аби ти зрозумів одне: я не думав про якісь власні вигоди. Мені ніщо не страшне — не тільки каторга, а й саме пекло. Підтримуючи Віктора, думав лише про Евеліну, Софію, Володимира Івановича, хоч ніколи не говорив про це, бо знав, що наш старий не схвалив би моїх намірів. Я знав, і ти... Зрозумій хоч зараз, — Микола підступив майже впритул до Грабовського, — зрозумій і прости, коли я помилявся. _
— Ти наче з дуба впав, — засміявся Павло. — Що я, по-твоєму, бог чи папа римський, щоб індульгенціями торгувати? Такі гріхи не прощаються. Якби я хоч трохи був певний, що, обстоюючи прошеніє, ви домагалися якихось там, як ти кажеш, власних вигод, то я б вас обох прокляв назавжди або просто подушив би своїми руками.
— Ну, це вже занадто. Звідки ти певний, що зміг би задушити.-скажімо, мене? — пожартував Микола, натякаючи на свою велетенську статуру.
— Хотів би я, Миколо, випробувати твої здібності, — виплив з-за рогу тюрми Краніхфельд, тручаючи порожню тачку. — Ану-бо, відвези кілька разів, а я накидатиму. Заодно й поглянемо з Павлом, наскільки ти підготований до каторги.
— Так, так. Колю, заодно й подивимось, — підхопив Павло. — Бери-но.
Ожигов обвів товаришів хитрим поглядом.
— Намір у вас, хлопці, добрий, — почав. — Але марна праця. Можу запевнити, що до ролі, про яку ви говорите, не підходжу. Тачка, наскільки я розуміюсь на цій справі, річ тендітна, до неї потрібна крихка кісточка, голуба кров, ну, й відповідне виховання. А що я? Козак. Руці мої, як самі зводите бачити, не дуже тонкої роботи. Уявіть собі, отакий гевал візьметься за голоблі тачки — вони зараз тріснуть. Словом, негодящий. Зовсім інший коленкор — ви, вам тільки до тачки, особливо, Вітю, тобі.
— З тобою, бува, не радилися судді? — запитав Грабовський.
— Ні, Павле, не радилися, — продовжував Ожигов. — Вони керувалися вашими злочинами перед царем, у своїх же висновках про вашу придатність до тачки я виходжу з інших міркувань — з ваших родослівних.
— Ти часом не дружив з моєю бабкою? — з ледь помітним відтінком роздратування запитав Краніхфельд.
— На жаль, не довелося. Але якщо вірити, Вітю, твоїй біографії, то і твоя дворянська кров, і твій чин підпоручика цілком підходять до цієї роботи.
— Годі тобі! — втрутився Павло. — Не замовляй зубів. Запрягайся. Накидай, Вітю.
Але везти Миколі тачку не довелося, бо солдат звелів балаганцям негайно покинути роботу.
Через якийсь час до камери , крім коридорного, зайшов високий офіцер у модному пенсне.
--— Ваше прошеніє, —-— сказав, дивлячись на папери в масивній папці, —-— розглянув сенат. Обороняв пан Спасович. Сенат, з огляду на ряд причин, знайшов можливим замінити вам каторгу засланням. Про місце буде сповіщено окремо.
--— А як з жінками? —-— запитав Павло.
--— Так, як і з вами.
--— Усі в одне місце?
--— Мабуть, у різні.
--— А попроситися всім в одне не можна?
Офіцер нічого не відповів, поглянув на годинники і вийшов.
--— Ну, —-— Краніхфельд обняв обох товаришів. —-— Бачиш, Павле, ми виграли, а ти говорив!..
--— По перше, Вітю, не виграли, а перемогли, —-— прохопився Микола. —-— Перемогли. І, по-друге, перемогли тому, що не просили, а вимагали. Вимагали – й перемогли. Розумієш?
--— Та хай так, але наша все-таки зверху, —-— не міг угамуватися Краніхфельд.
…Гулкий стукіт у двері розбудив балаганців. На долівці й стіні камери вже блищала смуга вранішнього проміння.
--— Ожигов! Зібратися в дорогу, —-— просунулася крізь відтулені двері голова коридорного.
--— А ми?
--— Не знаю. Сказано —-— Ожигову. Збирайся! —-— байдуже кивнув тюремник.
Після сніданку він знову показав голову.
--— Ожигов! Виходь.
Микола обняв товаришів, потиснув їм руки.
--— Ну, друзі, не згадуйте лихом. Може, доля ще зведе нас колись, тоді знову повоюємо. А коли пощастить повернутися в Луганськ, то розкажу своїм землякам, як ми тут разом терпіли, боролися й мріяли. Так, неодмінно розкажу, —-— зітхнув і рушив до дверей.
Павло і Віктор підійшли до вікна. На тюремному подвір’ї стояли дві групи арештантів. Недалеко од них щось розмірковувало начальство, снували туди-сюди конвоїри.
--— Евелі-і-іно-о-о! —-— гукнув Краніхфельд, притискаючись до грат.
Над головами арештантів затріпотіла біла хусточка. Махаючи нею, Улановська щось радісно кричала, але серед галасу на подвір’ї нічого розібрати не можна було.
--— Павле, —-— одірвався Віктор од вікна, —-— дай паперу.
Павло подивився на друга:
--— Що?
Він витягнув записну книжечку, перегорнув її й зіщулився. Чистим лишився тільки один —-— останній листок. Мовчки показав його Краніхфельду.
--— Оце і все? —-— скрушно запитав той. У його голосі бриніла тяжка мука.
Грабовський схилився над столом, розділив листочок на дві половинки, одірвав одну й подав: