Попритулявшись плечем до плеча, мовчки стояли арештанти — зажурені, насуплені. Кожен обдумував принесену звістку, зв'язуючи її з власною долею. Ніхто з них, закинутих сюди, не може бути певним, що завтра-позавтра його не спіткає те, що спіткало якутських засланців.
Павло Грабовський стоїть поруч Ожигова. Спершу в його уяві поставали якутські події, а потім глянув на темний, як застигла олов'яна хвиля, арештантський натовп. Очі вдивляються, а в голові наче завірюха. Що думають, що почувають зараз ці щодня мордовані люди? Що діється в їх серцях?
Він знає, кожен з присутніх тут має свою власну історію. Не просто біографію, а власну історію гірких роздумів, жагучих поривань, пекучих сумнівів. Вони, ці історії, різні і неповторні. Але скільки спільного, подібного в них!
Йому навіть здається, що це одна історія — строката історія боротьби. Де той розум, що збагне її, складну й переплутану? Де той звитяжець, що доведе її аж до брами щастя? Де той великий митець, що переллє це в слова, звуки, барви?..
Історія...
Ось вони, прості учасники, непомітні творці історії, силоміць зігнані сюди з усіх кінців царської імперії-в'язниці, — обірвані, нестрижені, погорблені, голодні й холодні. Найкращі сини вітчизни! Під рубцями й латками б'ються найпалкіші серця!
Вони прагнули щастя для себе, для народу, хай урозбрід, але пристрасно, забуваючи все на світі, линули до мети. І от схопили їх криваві пазури, підсікли крила і кинули до цієї багнюки.
Прямо перед Грабовським стоїть Віктор Краніхфельд. Безліч латаний-перелатаний офіцерський мундир ще виразніше відтіняє вроду схудлого, змарнілого обличчя, білизну шовкового чуба, гарячий блиск карих очей. Стоїть наче за рідкою пеленою туману. Погляд його блукає десь далеко-далеко.
Біля Краніхфельда — Володимир Іванович. Давно не голена срібляста борода, довгі, пожовклі від цигарки вуса та кошлаті брови приховують поморщене лице ткача. Тільки чорні очі палають бадьорим вогнем. Вкриті товстими бурими жилами руки стискають козирок картуза.
А он, трохи далі, похилив голову юнак з розкосими очима. Та де там юнак! Зовсім ще підліток. Мабуть, недавно пригнали. Хто він — узбек, китаєць, казах? Пожадно вслухається в кожне слово оповідача, і його смугле лице весь час міняє барви, ніби на ньому пробігають сполохані тіні.
А он і ще…
Різні за походженням і віком, різні вдачею, але близькі прагненнями й долею. "Друзі. Побратими", — вистукує Павлове серце.
Грабовському так хочеться зараз усіх їх стиснути в обіймах, зігнати смуток з їхніх очей.
— Але на, цьому не закінчилось, — чує, наче крізь сон, голос Ожигова. — Тих, що залишилися живими після стрілянини, віддано до військового суду. Суд і довершив розправу: трьох страчено, двадцять вісім прогриміли кайданами на каторгу або підгодовують нужу в тюрмах.
У казармі запанувала густа, як глей, тиша. В цій тиші Грабовський ще виразніше чує стук свого серця — прискорений, тривожний. На нього дивляться багато людей. Чого вони хочуть? Що ще можна сказати їм? Усе, про що дізналися, розповів Микола. Павло нічого більше не знає. Нічого.
А десятки очей дивляться, ніби промовляють: говори!
Чорні очі Володимира Івановича-теж, здається, вимагають: кресни своїм серцем об ці незгасні серця, і з них не іскра, а ціла пожежа спалахне.
Говори!
Павло відчуває — далі мовчати не має права.
— Друзі, — звучить його голос, спершу сухо і терпко, — це страхітлива звістка. Але до нас долетіла тільки вона єдина. Та й долетіла через який час — три місяці. А скільки звісток про такі ж розправи, вчинені до якутської і після неї, не дійшло сюди! Скільки, питаю? Навряд чи можуть відповісти навіть самі лиходії, бо їм не потрібен їхній власний кривавий рахунок, по якому невдовзі доведеться все сплачувати...
— То правда, — тихо вкинув хтось.
— Гірка правда, — говорив далі Грабовський. — Але хто винен у тому, що подібні розправи мають місце? Не тільки кат віце-губернатор. Винні існуючі порядки. Сама політична система, яка дозволяє заслання й тюрму для політичних перетворювати на розгнуздане свавілля, грубу помсту й дике знущання.
Грабовський зробив паузу, тамуючи хвилювання.
— Винні й ми. Винні, бо над нами бешкетують, як хочуть, різні посіпаки, а ми мовчимо. Дивуємось жорстокості наших кривдників, але не дивуємось нашій байдужості. А тим часом цілими річками ллється наша ж кров. Страшно й подумати.
Промовець знову помовчав.
— Ні! Ні! Ні! — в його голосі забриніли вольові, крицеві ноти. — Я думаю, далі мовчати не будемо. Край терпінню! Ми повинні піднести наш голос проти свавілля й знущань, приєднати його до голосу якутських героїв. Вони — герої! Бо виступили на захист своїх прав, на захист людської гідності. І я вірю в те, що й ми не залишимося одинокими, що нас підтримають тисячі, що наш голос увіллється в могутній протест всього сибірського заслання і викличе нову хвилю революційної енергії. Хвилю, яка змете, спопелить саму політичну систему.
— Правильно!
— Досить мовчати! — заіскрились очі Краніхфельда.
— Бити їх треба!
— Прямо в самі печінки!..
— Як собак скажених!
— На шибеницю!
— Еге ж, на шибеницю! — одірвався від стіни вимучений, зігнутий в дугу чоловік. — Гарна байка, тільки шкода, що коротка. Шибениці... Казала Настя, ще як удасться. Та поки ми витягнемо їх на ті шибениці, вони всіх нас закатують. Я колись так само думав, та от, дивіться, який став, — і він прошкутильгав, як скривлене колесо. — Більше мене не підведете під дурного хату.
Люди повернули голови до чоловіка-дуги. Він лише сьогодні прийшов на балаганський етапний пункт, і ніхто не знав, що саме так зігнуло його. Хтось навіть почав допитуватись, але чоловік тільки спересердя плюнув і поліз на другий ярус нар.
Володимир Іванович, який досі стояв мовчки, підійшов до Грабовського, міцно потиснув йому руки і обернувся до людей.
— Я згоден з Павлом. Правду каже, — заговорив ткач поволі. — Наш голос мусить пролунати не тільки тут, а й по всій Росії, проникнути в тюрми, в каторжні підземелля. Тоді...
Та не встиг закінчити, бо пронизливо зарипіли двері барака, ніби попереджаючи про небезпеку, і на порозі вигулькнула постать коменданта. Володимир Іванович замовк і прихилився до нар. Люди колихнулися, зацитькали, проте з місця ніхто не зрушив... Все наче скам'яніло. Тишу порушувало тільки кволе хропіння чоловіка-дуги.