Забіліли сніги

Страница 85 из 166

Сиротюк Николай

— А-а-а! — радісно заревів.

Вже простяг руки, щоб запустити їх у Павлів чуб, та раптом почув, як щось міцне, наче обценьки, здавило йому спину. Болісно заскрипів хребет, замакітрилася голова, заметляли ноги.

Грабовський, почувши полегкість на плечах, миттю звівся на ноги, але замість коменданта перед ним стояв велетень без сорочки. Стояв, витираючи руки і посміхаючись.

— Ожигов, — стиснув він руку Грабовському. — Вітаю з вікторією. Перше бойове хрещення в нашому богом береженому Балаганську.

— Розійдись! — гримнув штабс-капітан з чорними вусиками.

— В холодну обох! — зверескнув комендант.

18

— Ну от, обстановка дозволяє познайомитися ближче, — сказав велетень, коли зачинилися двері невеличкої тюрми етапного пункту, і простягнув руку. — Син власної матері, внук рідної бабусі, які живі-здорові і в благоденствії... Випуску 1862 року, фірми Ожигових... Микола. Родився за власним бажанням, без особливих труднощів. Помирати ще не збираюся.

Грабовський подав руку, назвав себе.

— А чому лише матері й бабусі? — поцікавився.

— Тебе дід цікавить? Помер, брат, помер давненько.

— А батько?

— Взагалі ще живе, але для мене... — не закінчив думку, болісно поморщився. Видно було, що питання йому не сподобалось.

— Ти надовго в цю яму? — запитав. Павло показав п'ять пальців.

— ' Я маю на рік більше, але один уже відтоптав. Місяців три спершу жив тут, у бараці, а потім перейшов у містечко. Як засланець. Там, звичайно, трохи краще. А оце сьогодні прийшов сюди, щоб підібрати когось з прибулих до себе на квартиру. Все ж веселіше буде, та й менше коштуватиме. От і підібрав...

Уже перші дні життя в тюрмі обидва відчули, що мають різні характери. Але це не віддаляло, а навіть зближало їх.

Микола Ожигов, цей завжди спокійний, з першого погляду навіть до всього байдужий велетень, був чулою, на диво сердечною і водночас дуже рішучою людиною. Любив літературу, а надто поезію. Він залюбки слухав, коли Грабовський декламував свої або чужі вірші. Сам же знав силу-силенну різних анекдотів і дотепно розказував їх.

Довгі розмови лилися легко, невимушене, а обидва співрозмовники все більше відчували потребу бути разом.

Було й інше, що зблизило Павла Грабовського з Миколою Ожиговим — земляцтво. Виявилося, Ожигов з України. Після розриву з батьком, підполковником, якого ніколи не любив, перейшов на власний хліб. Жив у Луганську, промишляв на перукарстві, а мріяв про медицину. Там і став членом народницької організації. Його цирульня служила місцем явки народників, а сам він найчастіше був зв'язковим. З різними дорученнями доводилося їздити в Петербург, Київ, Харків, Полтаву... '

— І в Харків? — перебив Павло розповідь.

. — І в Харків, — потвердив Ожигов. — Туди їздив найбільше.

— Кого-небудь знав з харківської організації?

— Не дуже багато.

— А Петра Цимбалюка?

— Це той Ціцерон-одчаюга? Чув про нього, але не бачив. Ти його знав?

— Добре.

— Де ж він зараз?

— Повісили, кажуть. Стріляв у якогось чиновника в

Пінську.

...День стояв погожий. Миколу викликали до канцелярії. Повернувся збуджений, радісний.

— Наше, Павле, здається, зверху. Все ніби до цього хилиться. Зараз теж мене розпитували, як, чому, за що лупцювали ми того череваня. Але питали спокійніше, навіть трохи запобігали. Що б воно значило? Казав мені служивий, ведучи назад, що комендант наш ходить понурий. Мабуть, діло пахне ладаном, бо жінка та вже ледве дише. Ну, буде видно. Історія, здається, працює, як любив говорити мій один знайомий, на нас. Не сумуй.

— І не збирався, — бадьоро сказав Грабовський.

— Ми ще повоюємо, ого.

— А в Балаганську е добрі люди?

— Є. Чого коштує один Віктор Краніхфельд. Другий Цимбалюк. Дворянин, офіцер, а хлопець — вогонь. Є й дівчата чудові. Особливо Улановська...

— Евеліна?!

— Шабля, а не дівчина... Ти її знаєш?

— У Харкові разом працювали, писали й друкували відозву в лісовій хатині... Так вона тут?

— Тут. Оце вийдемо звідси, то й підемо до неї.

— Добре.

— Слухай, Павле, а чи не пішов би ти жити до мене?

— З радістю, якщо приймеш. Тільки зі мною прийшов ще один товариш.

— Хто?

— Робітник з Орєхово-Зуєва. Учасник морозовської стачки.

— І його влаштуємо.

...По обіді в камеру завітав посланець балаганського окружного справника. Він назвав себе виборним Молькінської інородної управи.

— Знаєте Надію Сигиду? — запитав Грабовського.

— Для чого це вам? — відповів Павло запитанням.

— Треба, коли питаю.

— Скажіть для чого.

— Дивак ви, та й годі, — потиснув плечима виборний. — Ким вона вам доводиться, та Сигида?

— Та скажіть же нарешті, в чому справа? — втрутився Ожигов. — Чого граєтеся в піжмурки?

— А це, молодий чоловіче, вас не стосується, — наїжачився посланець. І вже до Грабовського: — Бачите, Сигида написала вам листа з Кари. Але карійським політичним каторжникам дозволяється листуватися лише з родичами. То тамошній начальник і питає нашого справника — в якому родинному коліні перебуваєте ви з Сигидою.

Павло аж затремтів од радості — перша вісточка від Надійки.

— Де той лист?

— У справника. То ким ви доводитеся Сигиді?

— Братом.

— Рідним?

— Двоюрідним. Наші матері — сестри.

— Ну, матері нам без надобності. Брат, значить. Отак і напишіть, — виборний подав папір. — Щоб усе було, як велить циркуляр.

* * *

Довжелезна казарма, що вже мовчки готувалася до сну, враз заклекотіла, наче грізна весняна повінь. Темна хвиля тривожно хитнулася над нарами, і за мить коло Грабовського та Ожигова виріс натовп.

— Що сталося?

— Кого постріляно?

— Де?

— Коли?

— Миколо! Павле! — гула казарма, і в цьому гаморі важко було второпати, що трапилось.

— Та замовкніть же! Підійдіть!

Коли галас ущух і люди згуртувалися тісним півколом біля нар, Микола Ожигов почав:

— Слухайте і не перебивайте. Сьогодні ми з Павлом, — він кивнув головою в бік Грабовського, — почули страшну звістку: місяців чотири тому вчинено розправу над політичними.

— Де?

— В Якутську. Тридцять вісім чоловік, засуджених на каторгу, мали вирушити в далеку дорогу, здається, аж у Верхоянськ. Ну, тюремне начальство, як і водиться, нічого не дало каторжникам на дорогу — ні одежі, ні харчів. Люди запротестували: не підемо, мовляв, без того, що нам належить. І віце-губернатор Осташкін "провчив" непокірних: шість протестантів було одразу вбито. Сталося це в будинку якута Монастирьова, де мешкав один з каторжників...