Та налетіли гуси
З далекого краю,
Замутили воду
В тихому Дунаю.
Почувши тихий стук у двері, Рклицький перестав співати. Глянув у вічко і побачив посеред коридора ізюмського повітового справника. Той грізно звів брови, пройшовся сюди-туди, пильно оглянув печенігів.
— Що тут у вас?
— Нічого, — відповів Перцов.
— Не бунтували?
— Навіть не шебернули. Сплять.
Справник поторгав троє дверей, приклався до вічок.
— До ранку, — сказав, — вартуватимеш з Филимоновим. Решту заберу на підміну біля карцерів та на чорному дворі.
— Беріть.
— І мене залишіть з Перцовим, — викликався бородатий Волков.
Але справник недобре насупився.
— Пішли, — кивнув головою, і коридор спорожнів. Перцов показав Филимонову на двері, в які вийшов справник з вартою, провів очима по коридору, підтягнув шаблю на боці.
— Наглядай, щоб бува хто...
Сам постукав у двері Рклицького.
— Чого? — запитав Михайло.
— Вибачай, що перервав твою співанку. Начальство приходило. Продовжуй, уже ніхто не заважає.
— Сподобалось?
— Гарні слова. Можна голосніше. Візьми спочатку.
Рклицький уважив прохання.
Як ми кохалися,
Мов голубів пара, —
Тепер розійшлися,
Як чорная хмара,
Перцов одсунув кватирку, через яку подавали їжу.
— Слухай, чому воно так?
— Що?
— Слова уже ніби знаю, а на голос не втну.
Він спробував заспівати.
— Нічого не виходить, хоч караул кричи.
— Треба підучитися.
— Підучиш?
— Хочете?
— Дуже. Тут, розумієш, діло тонке. Буваю іноді в сусідів, запрошують, коли веселяться. Вони співають, підохочують і нас, а ми з жінкою ні тпру, ні но, ні дай, ні візьми. Незручно сидіти ступою. І, знову ж таки, душа просить, хочеться... Трохи вже наловчився про Галю молодую та про гусей, що йдуть на став, але того ж мало. Компанія, брат... Хоч би ще оцю, що ти співаєш. Навчиш?
— Можу. Тільки з мене співак, як з псячого хвоста сито. Послухали б Сашка Енгеля, ого-го.
— Отой з п'ятої камери?
— Еге.
— Так він же юда.
— То й що з того?
— Пісень, мабуть, не знає ваших.
— Знає і наших, і ваших.
— А такий непоказний, миршавий, рудий.
— Соловей також не дуже показний.
— Так, кажеш, він...
— Попросіть і почуєте.
— Пізно, хай уже завтра. Хотів би ще запитати тебе одне.
— Питайте.
— Скажи мені, хто з вас найголовніший і найрозумніший?
Михайло посміхнувся, але півтемрява сховала ту посмішку від простодушного Перцова.
— Найголовніший і найрозумніший... Нащо вам?
— Є одне діло.
— Мабуть, Грабовський.
— І я так гадав.
— Чому?
--— Розумієш, борода, вуса, завжди ходить з книжками, читає...
— На попа вчився, семінарист...
— Он воно що. А ти ж?
— Студент.
— Значить, менший від семінариста?
— Трохи.
— А інші ж хто такі?
— Різні. Студенти, семінаристи, гімназисти, учні фельдшерської школи, майбутні лікарі.
— Дивися ж ти! І фершали?
— Ліда Лойко — готовий фельдшер, а Балабуха і Голосов майже лікарі, вчилися на медичному факультеті Харківського університету.
— Справді? Чому ж справник говорить?..
Що говорив справник, Перцов не встиг повідати, бо його покликав Филимонов. Вони шепталися, закурювали, а за якусь хвилину Перцов уже відчиняв кватирку Грабовського.
Глянув — і здивувався: в'язень снувався по камері, щось жебонячи.
— Не спиться? — запитав.
— Зараз ляжу.
— Можна й не лягати, коли сон не приходить. Учені, кажуть люди, завжди якісь химерні. Думав трохи побалакати.
Грабовський підійшов до кватирки.
— Про що?
Перцов оглянувся, кивнув Филимонову, одімкнув двері і став на порозі камери, обтягуючи насокирену шинелю.
— От, ік приміру, нас привезли сюди і все лякають — соціалісти, соціалісти, але не кажуть, що воно таке, а ми, печеніги, хочемо знати. То чи не могли б ви розтовкмачити мені, а я б передав своїм.
Цього запитання, як і взагалі нічних відвідин вартового, Павло зовсім не сподівався. Дивно справді. Невже й похмурі печеніги оживають? А може, підступ? Але який і для чого? Кому він потрібен? Допити закінчилися ще в Харкові, жандармерії відомі дії та погляди народників, їх справа давно пішла на розгляд найвищих державних інстанцій, арештанти не дочекаються вирішення своєї долі...
— Чи й ви того не знаєте? — захвилювався Перцов.
— Знаю.
— Слава богу, — зрадів печеніг. — То кажіть же, бо знову справник може припертися.
— Соціалістами називають тих людей, які хочуть знищити самодержавство і встановити новий лад, справедливий, соціалістичний.
— Соціалістичний?
— Землю у панів, а фабрики й заводи у капіталістів забрати і передати трудовим людям — сільським та міським громадам. Завести рівне право для всіх, щоб не було голих, голодних, покривджених...
— І ви того домагаєтесь?
— І ми.
— О-о-о. А тюрми залишаться?
— Служба потрібна?
— Ну, живий про живе думає.
— Залишаться, але тільки для тих, які не хочуть чесно працювати і завдають шкоди суспільству — злодії, вбивці, різні здирники.
— Такі, як Проша?
— І такі. Його ж, здається, уже нема між вами.
— Нема, утік, подався назад до наської тюрми. Каже, невесело...
— Шукає веселого життя?
— Атож. Він такий. Значить, кажете, соціалізм. Тепер ясно, спасибі, бо справник торочить... Мабуть, сам не тямить.
— Тямить, та навмисне забиває вам баки, нацьковує на нас. Коли хочете, завтра дам вам книжку, в якій самі знайдете і про соціалістів, і про царя, навіть про таких, як Проша.
— І про Прошу, того п'янюгу, написано?
— Про таких, як він, що служать цареві. Візьмете?
— Взяти можна, але я неписьменний.
— А з ваших хто-небудь читає?
— Один Волков трохи бекає, але тільки по молитовнику.
— Якщо хочете, вранці сам прочитаю вам уголос на коридорі.
— Оце діло інше, ми до того вдатні. Знаєте, і страшно, і цікаво.
— Без риску і блохи не зловиш...
— То правда. Пораджуся з своїми, а потім скажу вам.
— Радьтеся.
9
Уже в середині великого посту Марченко почав не пізнавати свою тюрму, а як запахло весною, то від того жорстокого порядку, який встановив справник зразу ж по приїзді харківських народників, не залишилося й сліду. Всі камери політичних від самого ранку і до пізнього вечора одчинені, арештанти ходять один до одного на посиденьки, збираються по три-чотири разом, читають, сперечаються, навіть розігрують водевіль "Москаль-чарівник", приймають відвідувачів коли хочуть, а печеніги з ними запанібрата, прямо-таки на дружній нозі, роблять їм різні покупки, приносять свіжі газети.