— Прощай, друже, — сказав тихим, але твердим голосом, дивлячись у розплющені очі покійного. — Прощай і прости... мої помилки... Я все зрозумів і запам'ятав .. Спасибі тобі! Я напишу про тебе, обов'язково напишу!.. Щоб знали... Напишу...
— Напиши, напиши... — хихикнув тюремник.
Але Грабовський ніби й не почув його. Ще трохи постояв мовчки і взяв скриньку. Тюремники також мовчали, тупі й бездумні.
8
Ізюмська тюрма на терені Харківщини вважалася зразковою. Начальник губернського жандармського управління завжди хвалив її, ставлячи в приклад іншим і за чітку регламентованість внутрішнього життя та справне виконання наказів згори, і за дбайливе ведення документації та порівняно невелику кількість у ній скандальних випадків. Правда, він гаразд розумів, що відносне благополуччя у тій в'язниці зумовлене деяким лібералізмом її наглядача Марченка, але про те волів краще примовчувати не тільки перед міністерством юстиції, але й перед своїм найближчим начальником — губернатором: треба ж йому бодай для стороннього ока мати порядні, показові тюрми, щоб і самому виглядати на людях непогано. Тому, запобігаючи на всякий випадок щось непередбачене, наказав замість місцевої обслуги до камер харківських народників поставити інших вартових, викликаних з печенізької центральної каторжної тюрми.
Ці вартівники, що самі себе з гордістю звали просто печенігами, мабуть, були гарно проінструктовані, а ще краще настрахані: перший тиждень стояли проти кожник дверей суворо насуплені, німі й неприступні, мов фортеці. Здавалися мертвими, зробленими з дерева або каменю. Тільки вії і товсті вилиці, що зрідка ворушились, видавали в них живих людей. Цвинтарна тиша коридора скаламучувалася лише коли появлявся ізюмський справник, який старанно перевіряв варту. Тоді задубілі печеніги переступали з ноги на ногу і глухо шморгали носами.
Якийсь час не виявляли себе також в'язні: перші три дні по переїзді сюди продовжували голодування, розпочате в Харкові, а потім, прийнявши їжу, тихо лежали в своїх закутках, мовчки оклигували — були так збезсилені, що не могли рухатися. На прогулянки, які почалися згодом, теж виходили чинно й ладно, без бурхливих екзальтацій, наче слухняні, добре виховані діти. Чемний кивок головою, сумний поблиск очей, міцний потиск рук, короткі шепітні перемови — ото і все. Діти, божі діти, безгрішні ангелята, первісні потомки Адама і Єви. Ними б милуватися батькам, сусідам, з них би брати приклад, вчитися жити...
І, може, поведінка арештантів, як і довге спартанське німування, почала впливати на печенігів, розворушувати їх: вони поволі губили свою службову врочистість та суворість — чухалися, нагинались, робили по два-три кроки, виймали з піхов шаблі, закурювали, переморгувалися, а то й перемовлялися між собою. Людська природа брала своє — вона мудра, її не обдуриш, вона знає, що робить, у неї є свої тверді закони.
— Дивні якісь рештанти, — мимрить, ніби сам собі, один. — Анітрохи не схожі на бандюг-криміналістів печенізької. До тих справді треба шаблі й наручників, та й обережності. А ці — молоденькі, худесенькі, як каченята, дивися, не пиячать, не ріжуться між собою, не лаються, навіть кривого слова не почуєш від них. Для чого запроторили їх до одиночок, пощо так пильно стерегти?
Це каже Перцов — чоловік років на сорок, якого поважають усі печеніги. Говорять — він розумний, поміркований і слова на вітер не кидає.
— Хіба я знаю? — відповідає запитанням одноокий Филимонов. — Сам думаю і ніяк не дошолопаю, що воно й куди. Так наганяв нам справник страху, наказував, попереджав, лякав. Думалося — побачимо справді щось страхітливе, якихось душогубів, а вийшло...
— З грізної хмари завжди малий дощ, — докидає Волков.
— Казав, страшні злочинці, революціонери...
— Соціалісти...
— А хто вони, братці, оті соціалісти?
— Запитай справника.
— Не скаже, юродивий.
— Ще й назад може відправити.
— Можна запитати в них, рештантів.
— Еге, в них...
— 0т ти кажеш — назад відправити, — міркує вголос вартовий з перерубаним і марудним лицем. — Хай відправляють. Мене, мовити правду, Ізюм не приваблює, навіть нудить. У нас дома знав одне — перед тобою зарізяки, є що стерегти й чого самому остерігатися. А це — монастир з дітлахів, нема кого й за боже пришиття схопити, душу витрясти і посміхнутися. Ні, ні, як собі хочете, а тут невесело. І Прошці, сам каже, дуже сумно, нема ніякої розваги-переваги.
— Ще б пак, — подає голос також Андреев. — Знайшов собі кумпанію. Прошка сам п'ять років був каторжником за вбивство власної дружини та дітей. Розважився... Він давно звик пиячити й витрушувати душі, то йому тут і сумно, а мені цікаво придивитися до цих юнаків. Справді, чого за ними встановили такий суворий нагляд?
— Можливо, у них є щось таке, чого ми не знаємо...
— Щось таке... І скаже розумна голова...
— А ти не лізь з своїми клешнями. Може, і справді в них...
— Плетеш дурне. В них, у них... Ти не бачив їх? Голі, як соколи, до того ж слухняні і обходительні. Це тобі не наші душогуби.
— Агей, Перцов! Ти ж у нас майстер на всі руки, годен і мертвого розворушити. Може б, поговорив з котримсь, дізнався..
— Поговорити... Зараз прибіжить справник, от і дізнаєшся...
— Таки треба дізнатися. Сторожимо, а кого?
— Треба, треба. . Всі розумні, тільки бояться вночі надвір виходити, а тому вранці штани мокрі... Потрібна якась приключка. Не зайду ж я ні з сього ні з того в камеру і — здрастуйте, я ваш далекий родич, а далі скажіть, хто ви такі і чого сюди попали... Необхідно щось придумати.
— Ти чоловік розумний, то й придумай...
За безжурними балачками печеніги й не помітили, як покинули свої пости і скучкувалися напроти дверей Михайла Рклицького. Зате їх бачив і чув тонкий на вухо пожилець камери. Він, притулившись до вічка, подумки також шукав приводу, щоб зав'язати з ними розмову. Хотів уже було постукати в двері, як зненацька набігла інша думка. Він заспівав свою улюблену пісню:
Та нема гірш нікому,
Як тій сиротині,
Ніхто не пригорне
При лихій годині.
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тільки той пригорне,
Хто думає взяти.
І побачив — вартові раптом розбіглися хто куди. Не рушив з місця один Перцов. Щось показував на мигах (здається, просив не гриміти чобітьми) і мимрив губами.