— Про ті спектаклі я трохи знаю від самої Анфіси. Вони їй теж завдають багато мук.
— Яблуко від яблуні далеко не відкочується.
В нього затремтіли руки. Встав і нервовим кроком проміряв кімнату. Було гірко й боляче.
— Від тебе, Олю, я такого не сподівався. Хай би хтось інший говорив, але ти... Анфіса на батьків, здається, зовсім не схожа. Зрозумій, вона така вразлива, така...
— П'яницями й повіями не народжуються.
— Знову своєї? Анфіса тільки й мріє скорше покинути їх, піти на службу і зажити власним життям.
— От-от, власним.
— Тобто родинним. З неї може вийти гарна господиня.
— З вовка міг би вийти добрий пес, коли б у ліс не тягнуло. Дивися, аби не довелось кусати лікті.
— Ну, знаєш...
— Не закипай. Сядь і послухай.
Вона припинила роботу.
— Ех, Павле, Павле, — повела далі, — ти, на жаль, мало розбираєшся в житті, в людях. Зразу захоплюєшся, можеш обожнювати все, що тебе оточує, з першого поетичного враження А перші враження найчастіше бувають помилковими. Не думай, що в мені говорять ревнощі чи заздрощі. Я тебе люблю. Це так, заради тебе готова на все, але моя любов не має ніякого відношення до даної розмови. Ти для мене, друже, занадто дорогий, щоб я залишалася спокійною, байдуже дивилась на твоє одруження з тією самою...
— Анфісою...
— То не так істотно. Анфіса, Акулина, Аїда, Афродіта... До речі, я її ніколи не бачила, кажуть, така гарненька, як була колись її неня. Зараз думаю не про неї. а про тебе, твою долю. І не хочу затьмарювати твої сонячні почуття, відмовляти, нацьковувати тебе. Коли б ота Анфіса виявилася справжньою, вірною і дбайливою дружиною, я б вважала і себе щасливою, хоч мені й важко усвідомлювати, що твоє серце вже ніколи не буде зі мною. А що, як вона піде слизькими стежками своєї блудливої матері? Ти ж, при твоїй душевній чистоті, тонкій і вразливій психічній організації, з твоїм серцем — ти не витримаєш. Я ладна трупом лягти, аби тільки таке лихо не трапилось. А воно, лихо...
— Олю, не розпинай хоч ти мене. Крук Едгара По й так витає наді мною. Адже ні ти мені, ні я тобі щастя дати не можемо. Скільки спливло часу, скільки зазнано душевних мук обома нами, а яка прийдешність посміхається нам, що попереду?
Вона одійшла до вікна і там, здавалось, скам'яніла. Тільки тепер побачив тяжку скорботу, яка оповила всю Ольжину постать.
— Вибачай, друже, — сказала по часі. — Я не розпинаю, бо зичу тобі лише добра. Тому ще раз кажу, зрештою, прошу: подумай, осмисли все, виваж. Буває каяття, та не завжди можливе вороття.
І знову змовкла, машинально перекладаючи в чемодані речі. Якийсь час мовчав і Грабовський.
— Олю, душевна порадо моя, спасибі тобі, — заговорив згодом, — Але що думати, коли пообіцяв сьогодні говорити з її батьками. Мені не п'ятнадцять років. Хотів, щоб ти з Костем була при тій розмові. За тим і зайшов.
Ольга сплеснула руками, її вуста пересмикнулися.
— Тільки не це, — сказала рішуче. — Якщо Кость захоче, хай іде, а мене і не вмовляй — не піду. Свідкувати на таких зводинах, даруй... До речі, мені й ніколи бачиш, готуюся в дорогу.
— Куди?
— В Іркутськ. Уже маю дозвіл.
— Коли їдеш?
— Завтра.
— За чим?
— На весілля. Можу твоїй молодій прихапцем фату купити.
— Я ж серйозно питаю.
— А я не менш серйозно відповідаю. Там живе мій двоюрідний брат, теж запеклий холостяк. А тепер вирішив зробити свою першу фатальну помилку і оце кличе мене бути при тому. Незручно відмовитися, тим паче що ми колись разом росли. Ну, маю ще полагодити там деякі свої дрібні справи.
— Коли повернешся?
— Днів через двадцять.
— Чого так довго затримаєшся?
— З весіллям квапишся?
— Хоча б.
— Встигну, а якщо спізнюсь, то Кость і за мене відбуде.
* * *
Осадчиха зайшла, коли, поснідавши, сідав працювати. Ковзнула по кімнаті оцінковим поглядом і, не привітавшись, кинула:
— Називається наречений. Вона конає, от-от преставиться, а він собі, дивіться на нього, і не нагляне.
— Анфіса? — вихопився з-за столу.
— Не я ж, хай бог боронить. Уся горить, їсти не може, важко дихати, плаче.
— Що трапилось, скажіть до пуття?
— Хіба я знаю? Кажу ж — горить, плаче. Всю ніч не спала, тебе кликала, побивалась…
Більше не допигуючись, прожогом вискочив з хати. Дивувався, нічого не розуміючи. Позавчора приходила до нього, разом вечеряли, потім переглядали свіжі газети, була здорова, весела, навіть співала. Правда, вчора не бачились. Так було й домовлено — він удень мав закінчити листи на Україну і передати з поштою, яка сьогодні від'їжджає.
— Від чого могла раптово захворіти?
Анфіса лежала на тапчані, вкрита теплою ковдрою. її справді лихоманило. Була бліда й квола, наче розварена.
— Що з тобою? — кинувся до неї.
— Не знаю, — ледве прошепотіла, показуючи на горло, що їй важко говорити. — Болить, не можу ковтати й дихати.
— Може, щось з'їла, випила?
Не відповіла, тільки закохано глянула на нього.
— Потерпи, серденько. Намагайся лежати тихо, а я зараз приведу лікаря.
Вибігши на вулицю, уповільнив ходу і задумався: куди ж іти, де того лікаря шукати? Була б Ольга дома — пішов би до неї. Та вона ще не повернулася з Іркутська. Хіба попросити Гусєва?
В лікарні виявилось — Гусєв уже третій день сам хорує, до того ж заразною хворобою, підхопленою в якомусь далекому наслегу.
— Куди тепер? — запитав, ні до кого не звертаючись.
— Шукайте приватника, — порадила старенька санітарка. — Є тут один такий, живе недалеко від острога. Він, кажуть, знається на хворобах, як баран на зорях, але оглянути може. Спробуйте.
Подякувавши санітарці, вийшов з лікарні.
— Павле Арсеновичу! — почув оклик і оглянувся.
Його наздоганяв Серж.
— Ходімо на річку, доки не дуже палить сонце. Маю багато чого інтересного розповісти вам. Пальчики оближете. Наші старцуни, виявляється, уявіть собі... Гайда?
— Спасибі. Нема коли купатися і слухати. Лихо в мене трапилось.
— Яке?
— Я заручився з однією дівчиною, вже готувалися до весілля, а вона занедужала.
— Цікаво, — підморгнув Серж. — Значить, наш парубоцький легіон рідшає. Ну, вітаю. На весілля, сподіваюсь, запросите?
— Захворіла. Розумієте?
— А-а, захворіла. Цьому можна зарадити. Де вона?
— Дома.
— Пішли. Зараз ми її...