Забіліли сніги

Страница 159 из 166

Сиротюк Николай

— Яка краса! — захоплювався Грабовський, дивлячись на імлисту гладизну води. — Нерукотворне чудо! Царство небесне. Казка. Анфісо, вам подобається тут?

— Дуже. Однак...

— Однак? Ну, ну.

— Та... Скажіть, коли вирушаєте?

Він трохи подумав.

— Точно не знаю. Планую разом з Гавриловими їхати, але в них ще нема дозволу. Чекають відповіді генерал-губернатора.

— А ви маєте дозвіл?

— Мені дозволено понад три місяці тому. Та рушати одному не хотілось. Крім того, сподівався, пустять у Барнаул, а недавно сповістили: туди для мене дорога заказана.

— Значить, остаточно вирішили в Балаганськ?

— Здається.

— Це відповідь на мій лист?

— Ні. І сам не знаю, як бути. Порадьте.

— Я ж писала — залишатися в Якутську.

— Дозвольте називати вас моїм другом.

— Прошу.

— Так от, друже мій. Я ладен зробити для вас усе, що в моїх силах, але залишатися тут не можу. Клімат згубний для мене.

— А якщо я ще раз попрошу?

— Невже не хочете мені добра?

— Навпаки, хочу. Воно й тут можливе.

— Це виключено.

Рушили берегом. Він узяв її під руку.

— Чому не одружуєтесь? — запитала.

— Навіть не знаю, як відповісти, щоб не було смішно.

— Мені зараз зовсім не до сміху.

— Є різні причини, а серед них і домашні клопоти. Родина, майбутні діти. Їх треба утримувати, вирощувати, щодня займатися ними.

— Можна займатися разом з дружиною. Вона б також працювала, заробляла. Кажуть, любов, добра злагода роблять чудеса...

— Опріч того, сподіваюсь повернутися в рідні місця.

— Хіба одруження зашкодить цьому?

— Якоюсь мірою може зашкодити. Ще ж невідомо, чи захотіла б дружина поїхати на Україну, про що я мрію вдень і вночі.

— Чому ж би їй не захотіти? Я за тим, кого люблю, на край світу готова піти, піти в одній сорочці, не задумуючись, Куди голка — туди й нитка.

— А є вже такий щасливець?

— Є.

— Я його знаю?

— Знаєте.

— Назвіть.

— Догадайтесь.

— Мало знайомий з місцевими парубками.

— З тим знайомі.

Грабовський почав називати імена відомих йому якутських холостяків. Вона посміхалася, заперечливо хитаючи головою. Бачив — кокетувала, але йому було приємно.

— Здаюся, — підняв угору обидві руки.

— Не здавайтесь так скоро, — зальотно вдарила його по руках. — Спробую описати вам його, як зможу. Слухайте та будьте уважні. Середнього зросту, худорлявий, сірі очі з мрійливою поволокою, гарні білі зуби, довга чорна чуприна, зачесана назад, такі ж вуса й борода, брови крилаті, ніс з грецькою горбинкою, а характер... Підкажіть, який у нього характер.

— Не знаю, — зопалу відповів.

— Характер м'який, лагідний, делікатний, — продовжила. — Він дуже вразливий і чутливий, дуже захоплюється, коли розповідає щось цікаве, його можна слухати годинами, днями, роками. Але іноді буває впертий і недогадливий, такий...

— Не жартуйте, Анфісо.

— А я не жартую. Не пізнаєте себе?

Він спинився.

— То правда? — схопив її руки і стиснув щосили.

— Правда, вчителю мій.

— Любите?

— Давно, — прошепотіла. — Відтоді, як уперше побачила, а покохала ще сильніше, коли більше спізнала вас, коли...

Він захопив її в обійми. Вона притулилася до його грудей. Довго стояли мовчки, слухаючи прискорені перебої власних сердець.

З міста долинули голоси перших півнів. Пристань обізвалася басовитим гудком пароплава. Підсліпувато блимнули сторожові вогники, задивлені в темну течію.

— А ви не помиляєтесь? — запитав, тамуючи хвилювання. — Вивірили свої почуття? Помилки тут завдають людям великого лиха.

— На хресті можу поклястись.

— Не треба. Кохання клятвами не живиться.

— Люблю і вічно любитиму, навіть якщо ми не...

Його свідомість огортав паморочливий туман. Здавалось, за плечима виростають могутні крила, на яких можна злетіти в піднебесся, і стоїть він не на березі, а снить, снить солодко, як дитина після шальвієвого купелю.

І незчувся, як само вирвалося з уст:

— Анфісо, ви б згодилися стати моєю дружиною?

На відповідь вона ще міцніше пригорнулася до нього.

— Спасибі. Але чи відомо вам, що я старший од вас на цілих дванадцять років?

— Не хочу й думати про чоловіка-ровесника. Він повинен бути серйозним, солідним, здатним вести, вчити, направляти жінку.

— Знайте і таке: в мене нема жодного багатства, нема якихось постійних прибутків, усе в моїх руках, у праці.

— Про багатство мені байдуже. Ніколи не знала його. Поряд з вашими є ще й мої руки. Працюватиму, закінчу Бестужевські курси, піду в школу, — починала мріяти.

Він нахилився до її вуха.

— Я можу назвати вас моєю?

Вона підвела голову, глянула йому в очі і знову припала до грудей. В її шалених обіймах губив владу над собою, задихався.

— Можете, можеш, коханий.

— Люба...

— Дорогий...

Крізь нічний морок поволі вирізувався голубий світанок. Десь далеко жевріло крайнебо, от-от мало спалахнути. До пристані хиталися людські тіні. Над островами птаство розгойдувало свої галасливі хороводи.

— Анфісо, коли мені поговорити з твоїми батьками? Чи, може, не треба? Переходь до мене — і все.

— Ні, так не можна. Які вони не є, а все ж — батьки, і благословення в них мусимо попросити.

14

У Гаврилових застав саму Ольгу — заклопотано поралася біля відчиненого чемодана, впаковуючи дорожні речі.

— О-о! — здивувалась. — Здогадався нарешті? За жениханням ніколи й друзів навідати.

— За жениханням?

— Не прикидайся ягнятком. Уже все місто аж лящить, смакуючи сенсаційну новину.

— Яку?

— Ще б пак. Одружується політичний засланець, поет з романтичною бородою та голубими очима, який, думали...

— Не кепкуй, Олю.

— І не збираюсь кепкувати. Тільки прикро, що ця новина дійшла до нас через десяті уста. Кость і досі не йме віри. Не може того бути, говорить, щоб Павло Арсенович не поділився з нами своєю радістю. Якась плітка. Хотіли вже й до тебе сходити, та все ніяк не зберемося. То правда?

— Майже.

— І мовчав?

— Нема чого кричати. Ми тільки домовилися з нею, як то в народі кажуть, заручилися, Коли хочеш, можеш побачити її.

— Щоб дуже хотіла... Родину осадчого трохи знаю, не так знаю, як чувала про неї. Погана слава має багато доріг, її не затримаєш, як не приховаєш шило в мішку.

— Погана слава?

— Звичайно, за все чуте поручитися не берусь і не можу, але диму без вогню не буває. Сам осадчий не тільки п'яниця. Це ще півбіди. Є й інше: він запеклий злодюга і душогуб. Потрапив сюди за кримінальні злочини. Та й тут не обмине, як можна щось поцупити. Уже кілька разів притягався до відповідальності за кражі. Дружина також не краща — саме йому під пару. Він краде, пиячить, а вона торгує собою, власне, торгувала, бо вже ніхто не купляє стару повію. У їхній хаті, на подвір'ї, а то й коло двору, кажуть, щодня відбуваються криваві бенефіси. Сусідам набридло.