Дома застав передсвятковий шарварок. Михайло підмітає подвір'я, Огнивенкова Дарина добілює причільну стіну, Олеся знадвору миє шибки, а Марійка й Тишко ганяють туго вкачаного вовняного м'яча.
У хаті порядкують мати й дружина Кузьми. Тут аж дух забиває. На столі та на лаві купчаться високі паски, білі калачі, дві миски спеченого сиру, в'язочка ковбас, крашанки.
— Звідки це? — здивувався Павло.
Мати щасливо усміхнулась.
— Зятьок наш постарався. Хіба б ми могли стільки всього?.. Нічого, каже, потім разом з Олесею наляжемо на руки, заробимо, якось розплатимось, а таки вчистимо весілля на славу, щоб дукачам у носі закрутило... Ноги набив?
— Анітрохи. Зараз допомагатиму Михайлові.
— Не треба, синку, він і сам упорається. Для тебе є інша робота. Наїжся та й махнеш до дядька Кузьми.
— Чого?
— Принесеш казан, бо нема в чому м'ясо смажити.
— Якщо нікого з наших не застанеш дома, — вставляє Кузьмиха, — візьми ключ під камінцем біля порога, відсунь двері і знайдеш баняк на припічку або в печі.
Не сів Павло їсти. Одбатував хліба, ковбаси і вихопився з хати. Не йшов — біг. Перш за все він зайде до Степана Бодяка й повідає йому новину. Таку новину...
От уже й Старосілля. Поминувши кілька хат, звернув у бічну вуличку. Степана застав коло воріт.
Обнялися навхрест і тричі поцілувались.
— Як поживаєш? — питає Павло.
Чекав гнітючої відповіді. Але Степан не скаржився. Був бадьорий, навіть веселий.
— Живу середина на половину. Не гірше, ніж бурсаки. Майже всі свої вірші, що залишились у смотрителя, пригадав і поновив. Ще не голодую, а після паски йду погоничем на сівбу до нашого пана. Новин нема?
— Є.
— Кажи.
— Проведи мене до Одновухого, дорогою розповім.
— Ходімо.
Павло неквапливо розгортав новину.
Минулого вівторка Проценко попросив Колупая позичити карбованця. Той, звісно, не позичив. Кифір розсердився та й шепнув на вухо Гаврикові: через два дні по пропажі Степанового зошита його, Кифора, викликав смотритель, розпитував про корпус, бурсаків. І дорікав: "Ти, мовляв, непоганий учень, казеннокоштник, але за іншими, на жаль, не стежиш. Чуєш різні богопротивні балачки і не доносиш ні мені, ні інспекторові. Погано. Роби так, як зробив Ткаченко: почув мерзенні Бодякові вірші, сам роздобув їх і приніс начальству, хлопець чесно служить богові, царю й..."
— Значить, Матвій викрав? — перебив Степан.
— Він, Кифір сказав Гаврикові під великим секретом, Гаврик — мені. А в середу секрет зовсім розсекретився: на заутрені смотритель з амвона нещадно лаяв усіх нас, а Колупая вихваляв, обіцяв винагородити на паску крашанками...
— Юда проклятий, — насупився Бодяк. — Тридцять срібняків заробив.
— І ненависть бурсацького товариства, — додав Грабовський. — До вечора ходив гусаком — герой, прославився! Зате ж після вечері ми влаштували йому темну.
— Одлупцювали?
— Усе життя згадуватиме. Три останні дні не відвідував ні класу, ні церкви. Боїться і живе в субінспектора, чекаючи, доки приїде батько.
— А смотритель не знає, хто бив?
— Мабуть, не знає. Та й нелегко дізнатися: ми молотили Навуходоносора посеред подвір'я, а вечір був, хоч в око стрель.
15
У четвертому класі Грабовський наздогнав Любинського, якого не випустили з училища, залишивши ще на один рік. Але Грицько, давно звикши просиджувати в кожному класі по два роки, не сумував і не обурювався, наче так воно й мало бути.
— Ого-о! — тільки вигукнув. — Значить, разом?
— Виходить, — посміхнувся Павло.
— А ти таки бестія, братику.
— Чому?
— Самотужки перелазиш... Збираєшся замагати мене й тут?
— А ти не піддавайся.
— Еге, не піддавайся. Легко балабонити рябої кобили сон. Матвія он смотритель, можна сказати, за вуха перетягнув до третього класу.
— Перетягнув?
— Сам Матвій мені хвалився. Заробив Бодяковими віршами, ну й тато підмастив... А де мені взяти таких віршів, чим задобрити начальство?
— Шукай, може, знайдеш, — примружився Павло.
— Знайдеш сокирку під лавкою, вони ж на вулиці не валяються, треба лізти в скриньку... Якби ж отой старий йолоп...
— Який?
— Батько, бодай йому колька під ребра.
— Такого зичити батькам не можна.
— Заслужив, то хай має. Напоумляв дурня ще весною: зробіть, як зробив Колупай, — одвезіть смотрителеві та спекторові гостинця, не будьте скупердяєм. А він: "Годі, возив уже на вітер. Не ледарюй, учись, як людські діти". Чуєш — на вітер, людські діти... Тепер я йому, гадові, навчуся, знатиме, почому ківш витрішків. А ще й варнякає: "Кінчай бурсу, при вступі до семінарії підмащу..." Бачиш, ще й семінарії йому багнеться... Сам трьом куркам ліку не зведе, а мене... Справедливо рають мати: "Доки, безбожнику окаянний, мордуватимеш сина єдиного? Глянь, іроде, он вуса вже висіялися в нього. Знайди якусь осиротілу попівну, та й по всьому. Знає псалтир та часослов — доволі..."
— А батько що на те?
— Лається ще гірше, ніж наш спектор. Обох нас лякає віжками, дрюком. Кажу ж — дурень як єсть. Та я вчиню по-своєму.
— Збираєшся одружуватись?
— А чому б і ні? Остобісіли мені оті юшки та кулеші. Раз народився — раз і помирати. Хоч наїмся досхочу. А ти таки важиш на семінарію, еге?
— Діло покаже...
Три з половиною місяці Любинський сидів разом з Грабовським, а нині шепнув йому на вухо;
— Подамся, братику, на Савур-могилу. Страх як набридло стовбичити перед очима вчителів і слухати їхні доганливі проповіді. Там, на Савурці, можна спочити, задрімати, у святці перекинутись. Бувай здоровий.
Зібрав свої книжки та й поплентав до задньої парти, яку хлопці жартома називали Савур-могилою.
— З новосіллям, чревоугоднику преподобний! — повітав його Кифір.
— Не гавкай, іди під три —чорти, — буркнув Грицько. — Зараз прийде Козак і покаже тобі...
Нового уроку хлопці справді чекали з насторогою і тривогою. Побоювались, чи не почне Козак помщатися за покійного отця Агафона, званого учнями ще Самти. Правда, в училищі говорили, що ці два вчителі грецької мови завше сперечалися між собою, але ж обидва вони одружені з рідними сестрами, до того ж над труною Агафона Козак виголосив розчулену промову, а смотритель ремствував на нестерпну поведінку четвертого класу...
Отця Агафона, який до минулого четверга навчав четвертокласників грецької мови, хлопці не любили, бо добре знали його жорстоку та мстиву натуру. Він ніколи нікому не усміхнувся, а якщо іноді й робив це, то його усмішка скидалась на кислий ошкір. Вимагав усе, що говорив на уроках, навіть до найнікчемніших дрібниць, знати напам'ять, повторювати слово в слово, у міфи й легенди вірив, як у справжню релігію, а на бали дуже скупився. Догодити йому не міг навіть затятий зубрило Михайло Приходько.