— Оцю: блаженнії єсте, єгда поносят вам, і іжденут, і рекут всяк зол глагол на ви, лжуще мене раді: радуйтеся і веселітеся, яко мзда ваша многа на небесах .
Любинський глянув на безхмарне небо і розсміявся.
— Чого ж тут не розуміти? Все ясно. Радуйтеся, веселіться.
— А єсте?
— Ну, їсте.
— А єгда?
— Їда.
— А поносят?
— Приносять.
— А іжденут?
— Така страва. Панська.
— А рекут?
— Річка.
— А зол?
— Ох і пуцьверінки ж ви! Золійник, золільник, золійник, або просто — жлукто для зоління полотна.
— А глагол?
— Ім'я святого.
— А лжуще?
— Так називається горілка, ніби наш первак.
— А мене раді?
— Ну, раді, радісні, щасливі.
— А яко мзда?
— Кухарка.
— А як звести всі ці слова докупи, щоб зрозуміти?
— Вони й так при купі, і розуміти дуже просто: сидить собі святий Глагол на березі річки, Якомзда приносить йому багато лжущі та іжденуту, а він хилить чарку за чаркою, закушує і блаженствує, наче на небесах.
— Хіба ж святі п'ють горілку?
— Ого, ще й як! Усі пиячать — і боги, і попи, і дяки, і наші вчителі. Навіть у церкві дають ложечкою вино.
— То ж кров Христова.
— Христова. Я не раз куштував ту кров, коли мій тато готував причастя.
— Щось тут ніби не те, — вагається Бодяк. — Для чого Глаголові жлукто?
— Не Глаголові, а Якомзді. Вона не тільки куховарить, а й пере шмаття святим. Бідна жінка. Сам Глагол дудлить первачок, а вона, сердешна...
— От ти казав: сидить на березі... Хіба на небі є річки?
— Не знаю, — чесно зізнається Любинський. — Нащо воно тобі, все оте? Одтарабань заповідь по книжці та й амінь.
— А як спектор запитає? А отець Агафон?
— Мели що-небудь, тільки голосно, без запинки, зводь очі д'горі і хрестися.
— Вони ж знають.
— За те їм великі гроші дають. Не такий я йолоп, аби задарма... Добре тому Глаголові, розсівся, цмулить, обжирається, а в мене кишки дрібушечку витанцьовують, їсти хочу, аж у голові макітриться.
Ткаченко бере приятеля за руку.
— Ходімо в місто. Я маю рубель, щось перехавкнемо.
— Ні, Матюшо, давай трохи поспимо або перекинемось у святці, потім пообідаємо, а надвечір заглянемо до трактиру.
— Хай буде по-твоєму.
Вони обнялися й поплентали в інший бік подвір'я, а Грабовський та Бодяк знову взялися до діла. Тепер роль екзаменатора виконував уже Павло.
— Перша заповідь блаженства?
— Блаженні нищії духом, яко тих єсть царствіє небесне.
...Черговий по кухні гукнув на обід. Скоро подвір'я спорожніло — все училище зібралося в їдальні. Інспектор проказував молитву, а учні хором повторювали:
— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє; да прийде царство твоє; да буде воля твоя, яко на небесі і на землі: хліб наш насущний даждь нам днесь...
11
Першим привітав його на рідному подвір'ї Кундель радісним скавчанням. Підвівся, крутнув зареп'яшеним хвостом і пішов назустріч.
— Ну, старенький, як поживаєш?
Пес став передніми лапами йому на груди.
— Скучив?
З садка вибігли Михайло й Марійка, за ними дрібуляв Тишко.
— Павло! Павло! — гукали навперебій. — Приїхав!
Захопив їх разом в обійми, поцілував у голівки, потім узяв Тишка на руки і поніс до хати.
У хаті ніякої обнови не побачив. Усе було, як і раніш, — образи, стіл, лава, ліжко, відро з водою, накрите дерев'яним кружечком, горщик на припічку.
Глянув на полицю під стелею й зітхнув — там жодної хлібини.
— Їсти хочете? — запитав.
— Ми їли вишні, — похвалився Михайлик. — Зараз тобі теж принесу. — І вихопився з хати.
Марійка і Тишко не зводили очей з старшого брата — чекали гостинців. Дав їм по грудочці цукру, який приберіг, не пивши чаю цілий тиждень.
— А це Михайликові, — витягнув з торбинки чорну дощечку.
— Нащо вона Михайликові? — спитала Марійка.
— На ній пишуть.
— Чим?
— Оцією штукою, — вийняв темно-сіру паличку. — Називається грифелем.
— А мені можна написати?
— Спробуй.
У хату забіг Михайло, несучи повний підситок м'ясистих вишень.
Павло їв ягоди і згадував охтирські садки, що завжди вабили очі. Деякі бурсаки шастали по тих садках, не раз кликали з собою Павла, але він не ходив і стримував Степана Бодяка.
— Де мама, Олеся?
— На роботі в старосільського пана, картоплю підгортають.
Прийшли додому Ксеня Григорівна разом з дочкою по заході сонця.
Мати глянула на Павла і журно похитала головою.
— Ох і вимучили ж тебе, синку!
Павло тільки знизав зніяковіло плечима.
— Може, хворів?
— Ні. Іспити готував.
У хату ступив Кузьма Одновухий.
— А то вже так, — ствердив. — Кажуть: без муки нема науки... Перейшов з класу в клас?
— Перейшов.
— Колупаїв теж?
— Залишився на повторний.
— Чому?
— Не хотів учити. На першому ж іспиті заробив нуль, а потім й інші пішли шкереберть.
— Лихий не вхопить його, — кинула Олеся, що поралася біля печі. — Бачила його вчора — така мордяка, хоч цуценят бий. Йому потрібне те вчення, як свині музики.
— А Любинський перейшов у третій клас? — питає Ксеня Григорівна.
— Ні.
— Він же нахвалявся тобі, що смотритель усе зробить.
— Може б, і зробив, та смотрителя перед іспитами забрали з училища...
— А як наш Бодяк? — цікавиться Кузьма долею свого односельчанина.
— Теж перейшов по першому розряду.
— Що то значить?
— З найвищими оцінками.
— А ти ж з якими?
— Ми обидва. Разом учили, разом...
— Молодці. Заганяйте дуків на слизьке, може, й нам прийде полегкість від вас, молодих. А що думаєш робити на вакаціях?
— Не знаю. В дядька Івана є всі підпасичі?
— Є. Ті, які ще весною найнялися. Може, підеш до мене погоничем на оранку?
Втрутилася Ксеня Григорівна:
— Хай трохи спочине, сил набереться.
— Думалось...
— Добре, — каже Павло. — Піду. Завтра ж.
— Тобою ж, синку, вітер колише.
— На полі поправлюся.
— Такий, як батько, впертий...
Толока в старосільського пана велика: ширина її гін на двоє, а в довжину й кінця не видно — аж ген-ген побігла через видолинок, де пасеться череда. Кажуть, десятин за тридцять сягає. Для шести плугів, що зараз ведуть борозни, діла тут вистачить десь на півмісяця.
— Що ж, дядьку, робитимемо, коли виоремо цю толоку? — клопочеться Павло, підганяючи волів, які ліниво поскрипують ярмами.
Кузьма збив істиком жмут бур'яну з чересла, уперся в чепіги, переорюючи огріх, залишений переднім плугатарем, виплюнув недокурок.