Та от на початку минулого року до нас пригнали нових жінок, а серед них і Надію. То були самі політичні. Вони одразу так повернули діло, що виманити якусь у бур'яни стало неможливо. Начальство, звісно, розсердилося. Табором пройшла чутка, що воно гострить зуби на політичних. Та ми на те не дуже зважали, бо ж на кого там не чигають... А вам давно писала Надія? — несподівано запитав.
— Понад рік тому.
— А-а-а... — загадково протягнув. — То ви справді нічого не знаєте? А я думав...
— Не знаю анічогісінько. Кажіть далі!
— Гай-гай, — зітхнув оповідач. — А скоїлося таке, що страшно й згадувати. П'ятого серпня минулого року нашу тюрму відвідав генерал-губернатор Корф. На стільці серед двору тоді сиділа Лизавета Ковалевська і не встала перед ним. Корф образився і звелів перевести її у верхнєудинську центральну тюрму. Ранком на жінку накинулися жандарми, стягли в білизні з ліжка, напнули арештантський сіряк і погнали в якусь сторожку на березі Шилки. Там її знову роздягли, пошматували сорочку й обрядили в усе арештантське. Комендант тюрми Масюков орудував тою справою, а покликаний йому на підмогу смотритель Бобровський так знущався з Ковалевської, що вона кілька разів падала без тями.
Одвели її у Верхнєудинськ і запакували в тюрму. Одинадцять місяців не виходила з камери, двері якої завжди були опечатані. Це викликало обурення серед товариства; воно вирішило домагатися, аби Масюкова було скинуто з посади. Просьби не дали ніяких наслідків. Сам Масюков не один раз запевняв словом честі, що покине уряд, та завше ламав те слово. Ми почали голодовку: не брали в рот ані крихітки. Надя не вірила, що таким способом можна чогось досягти, але потім пристала до гурту. Голодовку спинили лише тоді, як начальство показало телеграму, буцім Масюков переводиться, через три місяці його не буде.
Тоді ми вирішили порвати всякі зносини з Масюковим: відреклись книжок, грошей, листів, — словом, усього. Надія відреклася також, але для неї було страшенною мукою лишитися без листів, — вона сумувала, нудилась. Час ішов, а Масюков зоставався на посаді. Надя одна з перших заговорила про нову голодовку. "Краще вмерти, аніж терпіти", — казала вона. Кілька днів блукала схвильована, нічого не їла, мало спала.
В ніч на тридцяте серпня вона лягла до краю змучена, але на ранок прокинулася жвава й заспокоєна, з незламаною думкою покінчити нестерпний стан речей. Цілий день провела в страшенних душевних муках, розпачливо ридала, а ввечері знов заспокоїлася і пішла завчасу спати. Того ж вечора написала записку комендантові, що хоче бачити його. Ранком устала, скоренько вбралася в чорний одяг і сіла читати Успенського; прийшли жандарми від коменданта за нею. Похапцем одяглась, попрощалася з товаришками й пішла. Ну, а в кабінеті Масюкова дала комендантові по пиці.
— Ударила?! — радісно гукнув Павло. — Вірно зробила, сестронько. Вірно! Так йому й треба!
— Еге, вірно, — зітхнув оповідач. — Вірно, кажете? В той же день Надію перегнали з барака в каторжну тюрму, її подруги ще голодували, волаючи повернути Надію в барак.
Діставши звістку про ганьбу Масюкова, Корф наказав покарати Надію сотнею ударів при лікареві, але без медичного обстеження. Лікар відмовився бути присутнім і приватним листом сповістив читинського губернатора Хорошкіна, що Сигида хворіє, а тому виконувати Корфів присуд небезпечно. Та губернатор звелів лікареві не втручатися.
Керував катуванням Бобровський, який перебрав на себе і роль лікаря. В післяобідню пору він заявився в тюрму і звелів вивести Надію. Вона вийшла бліда, з похиленою головою і пов'язана хусткою, бо боліли зуби. Бобровський зірвав хустку, зміряв нещасну звірячим поглядом і зловісно кинув:
— Ця витримає! Ану виведіть її за браму і роздягніть, — звелів солдатам, що стояли з різками в руках.
Екзекуція відбувалася за тюремним подвір’ям. Бобровський заборонив дати води, якої просила Надія... Так і залишили її на снігу серед поля всю в крові. Поривалися ми запомогти, але нікого не випускали з табору. Один, правда, таки вирвався за ворота, та далеко не побіг, вартовий застрелив. Тільки коли смеркло, солдати принесли Надію в каторжну тюрму, де вже сиділи її подруги. Розказували, згадувала вас, матінку та ще якусь Оксану Петрівну. Ну, а на ранок... .
Чоловік витер зашкарублою полою піджака глибокі орбіти.
— Її вже нема? Нема? Чого мовчите?! — закричав Павло, ошаліло дивлячись на оповідача.
— Тієї ж ночі. Скінчилися її муки.
Павло більше нічого не чув. Довго дивився в куток камери, силкуючись збагнути страшну звістку.
21
Відчинилися двері камери.
— Дулембо, виходь. Знайшлася вільна камера.
Каторжник підвівся.
— Не побивайтеся, Павле. Сльози — ледачий помічник у біді... Ранком коло Надіїного тіла лежали її подруги, які випили отруту. А, я й забув. — Він видобув з-за пазухи аркуш паперу і простягнув Грабовському. — Ось візьміть. Це все, що лишилося від Надійки... Наші жінки знайшли під її подушкою уже по смерті. Видно, комусь писала, але не встигла закінчити й одіслати. Нате, може, це якраз вам писалося.
— Ну годі, йди, — тупцяв коло порога тюремник.
Дулемба не слухав.
— А через день після похорону отруїлися ще шістнадцять чоловік. Ну, тоді вже побенкетували ми, як хотіли. Декого пощастило врятувати, а Ковалевська, Смирницька, Бобохов, Марія та Іван Калюжні померли... Багатьом душогубам живцем голови повідривали. Гордіться Надією, гордіться, добрий чоловіче.
Каторжник узяв Грабовського за плечі, легко потермосив і, зібравши свою торбинку, рушив за тюремником.
Коли зачинилися двері камери, Павло взяв з колін залишений Дулембою аркуш і поглянув у нього. Перед очима замерехтіли букви: "... Не зійду я з того шляху, на який стала, і розпрощаюся, коли треба буде, навіки з волею і з вами... Що буде, не знаю, я до всього готова... надійтесь на мої сили... усе винесу жваво... живу любов'ю до святого діла, вірою та надією на щасливу, хоча й не близьку будучину... Не турбуюся, коли мені навіть не доведеться діждатись... Досить з мене глибокої віри в будучину; досить, щоб витерпіти всі, всі пригоди. Жити отією будучиною, уявляти собі щастя та земний рай тих обранців, що будуть жити серед добра, ладу та любові, — а тому справдитись, певно справдитись: гадаючи про те, я все забуваю, забуваю гіркоту, біль та морок сучасності. За мороком та гіркотою я вбачаю світло й відраду і не падаю духом. Не падайте ж і ви, вірте в силу душі людської і боріться міцно, палко, безперестанку, з усіма незгодинами, з усіма темними та дикими силами. Зваліть їх! Не доведеться, може, вам їх добути, а підхитати — підхитайте; вірте тільки в перевагу вищих сил, то будете щасливі довіку..."