Тінь нервово шарпнулася, немовби хотіла вирватися з-під його ніг, але зразу ж зупинилась.
Глянувши вперед, Павло поточився — перед ним стояла Надія Сигида. В її пойнятих смутком очах світився подив.
Від несподіванки розгубився, не знаючи, як далі бути, що робити. Стоять мовчки і дивляться одне на одного.
Павлові вже здається, що стоять отак цілу вічність. Він відчуває навіть біль у ногах.
А волошкові очі дивляться з німим докором, ніби промовляють: "Ех ти, а я думала..."
Він не витримує того німого докору. Йому хочеться щось сказати, але язик закостенів у роті і, здається, ніколи вже не ворухнеться.
— Чому ви завжди така сумна? — несподівано вимовляє Павло.
На синіх очах легким промінчиком тріпнулась посмішка і враз згасла.
— У вас навчилася, — відповіла Сигида.
— Як це?
— Дуже просто: ви також сумуєте, як Вертер.
— Ви завжди ходите одна, наче чогось шукаєте...
— Вам допомагаю.
— В чому?
— Шукати.
— Чого?
— Вчорашнього дня, — знову спалахнули сині очі. — Ви, здається, його шукаєте, так?
— Ні, — рішуче відповів Павло і відчув, як у ньому заворушилася образа.
Хотілося кинути жінці колюче слово і одійти. Раз і назавжди. Але стримався.
— Ні, не його. Та й взагалі нічого не шукаю, бо нічого не загубив, — відповів і, помовчавши трохи, додав: — А глузувати — роль не дуже вдячна, і вам вона зовсім не підходить. Та мене не глузування ваші займають. Я знаю, бачу, що вас гнітить якесь горе, а в народі кажуть: розділене щастя подвоюється...
— То й діліть його з кимось, — перебила Надія.
— Розділене ж горе, — продовжив Павло, — стає вдвічі легшим. Так каже народ і, мабуть, не помиляється. Я не думаю, що можу стати тим, хто розділить з вами горе, але певен, що знайдуться такі люди. І ви дарма відштовхуєте їх... вибачте, іноді не зовсім делікатно, як сьогодні Полякова.
— Якого?
— Що оце недавно підходив до вас.
— А-а-а, — спокійно відповіла. — Це я йому за цимбалики і щоб не горобцював.
Непомітно рушили і пішли разом. Павло скоро помітив, що очі багатьох арештантів прилипли до них. Розумів: їх увагу займав не він, а Надія.
Про неї вже ходила слава гордої й неприступної. Між хлопцями та чоловіками всіляке говорили. Що ж до дівчат, то вони ділилися на дві нерівні групи. Більшість — політичних — дивилася на Сигиду з замилуванням, інші ж, переважно кримінальні, глузували, підсміювалися й розпікали хлопців, які вже схопили облизня.
І враз дивний, для всіх несподіваний поворот: неприступна завела розмову з нічим не примітним арештантом. Ну, що вона побачила в ньому? Сухорлявий, невисокий, трохи сутулуватий. Тільки й того, що має великі очі, які, здається, увібрали в себе всю блакить українського неба.
Надія також завважила, що ними цікавиться все подвір'я. Вона зашарілася, але намагалась не видати свого хвилювання.
Йдучи поряд, відповідала на запитання скупо, неохоче. Більшість тих відповідей також була схожа на запитання.
Павло скоро збагнув, що Сигида замикається в собі. А йому хотілося знайти стежку до пригніченого якимось незримим вантажем серця, знайти в ньому шпаринку.
І та шпаринка несподівано засвітилася сама собою.
— Ви, мабуть, недавно розлучилися з кимось, що так сумуєте? — напівзапитав, напіввисловив здогадку Грабовський.
Надія підозріло глянула на нього і нічого не відповіла.
— Коли це таємниця, говорити не треба. Я сам люблю берегти таємниці.
— А я не люблю, — спалахнула вона. — Не люблю. Але нащо звіряти їх людям, які ними цікавляться так само, як, скажімо, тим, чи ходили ви торішнього різдва колядувати? Просто знічев'я. Вони не зашкодять, але й не допоможуть. А щодо моїх таємниць, то їх зовсім нема. Коли вже так хочете знати, скажу. Я недавно втратила найдорожчу мені людину. Так, найдорожчу — повторила і змовкла.
— Вона померла чи також засуджена? — запитав по довгій паузі.
— Не знаю.
— Де ви її залишили?
— Там. де й працювала, — у Таганрозі, — зітхнула Надія. — Уже в тюрмі якось довелося чути, що її там заарештовано, але чи так, чи не так, не знаю. Ех, Оксано Петрівно, чи ми ще стрінемося коли-небудь? — тремтячим голосом запитала, дивлячись поверх тюремної загорожі вдалину.
— Хто це? — стрепенувся Павло.
— Моя подруга. Ми з нею вчителювали разом.
— Разом вчителювали? — Павло й нестямився, як схопив Надію за обидві руки. — Яцко?
— Так, — її очі стали ще синішими й круглішими. — А ви...
— Ой боже, боже, Оксана Петрівна, — тиснув Надіїні руки, а вона не забирала їх. — То ж моя колишня вчителька. Вона ніколи не розповідала вам, як її було звільнено зі школи в селі Пушкарному?
Бренькнула рейка, сповіщаючи, що прогулянка закінчилась, і солдат, не давши докінчити розмову, звелів розходитися.
Уже з дівочої групи Надія гукнула:
— Розповідала!..
...Клубок розмотувався, загадка прояснювалася.
Уже на наступній прогулянці Павло й Надія зустрілися, як ті, що їм необхідно поговорити про пильну справу. Зразу ж пішла мова про Оксану Петрівну. Виявилося, Сигида і Яцко вчителювали в одній школі, дружили і разом брали участь у таганрозькій народницькій організації.
Надія дуже любила Оксану Петрівну. З легким смутком згадувала вона той день, коли вперше переступила поріг школи. Старі вчителі зустріли її з погордою, яка легко передавалась учням. Тяжко й страшно було молодій, та ще й бідно зодягненій вчительці. Дійшло до того, що хоч покидай школу. Але вона не покинула. Не така була.
Та й серед учительської громади знайшлася добра душа — Оксана Петрівна Яцко. Вона перебувала під негласним наглядом поліції, зазнала неодноразових обшуків. Всі побоювалися дружити з нею, і вона залишалася самітною. Це сприяло їхньому зближенню.
Павло помітив, що Оксана Петрівна залишила глибокий слід у серці вразливої Сигиди. Надія запозичила в старшої подруги навіть деякі манери і насамперед мову. Вживання "ми", де звичайно говорять "я", йшло, здавалося йому, саме від Оксани Петрівни.
Павлові ще в школі запало в душу оте "ми". Оксана Петрівна майже не вживала "я", наче сама й не існувала.
— Не якай, — говорила з легким докором учневі-забудьку. — Не якай. Я — остання буква в азбуці, і користатися нею треба з розумом.
Це дуже припало Павлові до серця. Уже при першій розмові з Надією він помітив оте "ми", і воно тепер заграло ще принаднішими барвами. Надія й сама зізналася, що вона взяла те "ми" у Оксани Петрівни.