— Знову погіршало?
— Погіршало так, що й не знаю, чи полегшає коли-небудь. І треба ж було мені на лихо показувати отой папір. Ну, та вже пізно каятися.
— А де ж ви взяли його?
— А-а-а, де взяв... — неохоче протяг сусід. — Тяжко й згадувати. Якось ротний послав мене за фельдфебелем на квартиру, а коли я вже повертався, якісь хлопці дали мені сірого конверта і сказали передати солдатам. Я ж сам неграмотний, не знаю, що там написано. Прийшов та й дав капралові. Він же з мого села, у хторокласній вчився. Капрал і прочитав солдатам. Було там щось про царя, землю й волю, я вже й забув. А потім дізнався ротний, почав допитуватись. Мене й потягли, як чорти душу. П'ять днів тримали на обахті і все били в морду, в плечі, в груди, наче скотину. От і дослужився...
— А як до нас попали?
— Служив я в Харкові. Був денщиком. А як оце лучилось, то з місяць валявся в шпиталі, потім виписали мене і сюди пригнали. Буцім, щоб поправився. Еге, поправишся. Відбили печінки та й здали на чужі руки. Аби тільки не в них здох. Он як воно робиться. Мені ж через якихось півроку вже й додому б час. Та що з того. На той світ, у вишник, а не додому.
Сусідові важко було говорити, і Грабовський більше не допитувався. Та й навіщо було ятрити болючі рани скривдженої людини? Догадувався: солдата побили за ту саму відозву, яку він редагував і вкладав у конверти в лісовій хатині. Навіть сам не гадав, коли працював над <Словом до народу", що воно потрапить і в солдатські руки.
Потрапило, в той самий день, на який призначалось — 18 лютого 1886 року. Наслідків сподівався інших — радісних, а зараз бачив коло себе тільки понівечену, нещасну людину.
Уже й не клопотався сном. Думав про солдата, який притишено схлипував. Гризло сумління, що він є причиною цього приглушеного ридання. Відчував — так далі жити неможливо. Він не витерпить цих знущань і наруги. Щось заподіє, щоб потім з трибуни суду сповістити світові про солдатську гірку долю. Про це вже написав Лізі Кац і так зробить...
Нарешті програли "зорю". Павло перший зіскочив з нар. Зодягався, вмивався, наче вчаділий. До супу навіть не доторкнувся, віддав сусідові по нарах, хоч і той відмовився — не міг уже їсти.
Після сніданку ротний звелів дати роті "повну викладку". Ще не встиг прапорщик виконати наказ, як хлюпнув холодний дощ. Небо загорнулося хмарами, і жодної надії на прояснення не було. Солдати поскулювалися у своїх ще від учора не просохлих шинелях.
Фельдфебель запитав прапорщика, чи не краще було б не йти в поле, а займатися на містечковому брукованому майдані, але той і слухати не захотів.
— Годі! — гаркнув. — Зовсім порозкисали. Нічого не вийде. Сьогодні командує сам Магомет.
Ця звістка приголомшила солдатів. Років п'ятнадцять тому, кажуть, хтось Магометом охрестив ротного. Ішов час, мінялися офіцери, а Магомет залишався у Валках, як домовик.
Вгадати зараз, чому невідомий дотепник вибрав для ротного таке ім'я, важко було. Маленький, кривобокий, з великою, як ковзанка, лисиною, з поморщеними вилицями, на яких не хотіло рости волосся, з колючими очима — ротний зовсім не скидався на пророка. Полюбляв чоботи з високими підборами та завжди натягав кашкет аж на брови. І мав дивовижну пристрасть мучити солдатів...
Магомет підійшов до роти, повернув її кілька разів у густому болоті, сам перевірив "викладку" і вивів на бруківку.
— Ррраас... тва, трррии, рррс...аа...тррр...
За крайніми хатами містечка брук закінчився. Далі на всі боки чорніли звільнені від снігу, розмоклі поля, на яких де-не-де лиснілися озерця талої води.
— Ваше благородіє... Не можу, — почувся кволий голос.
Рота зупинилась без команди. Спинився й Магомет. Він повернув роту фронтом до себе, зробив два кроки до передньої шеренги, і в його примружених очах блимнув радісний вогник.
Пройшов уздовж шеренги, повернувся до середини, зупинився і заклав руки за спину:
— Хто не може? Крок уперед, арш-ш-ш!
З шеренги, похитуючись, вийшов солдат, якому вночі Грабовський подавав воду.
— Я не можу, не можу, — ледве чутно вимовив він, витираючи мокре чоло.
Якось винувато дивився на солдатів туманними очима, наче пробачався за те, що накликає на них біду.
— Не можеш! — багатозначно процідив крізь зуби ротний. — Зараз допоможу.
Він подивився навколо:
— Капрал!
— Слухаю, ваше благородіє!
— Он бачиш? — Магомет показав на купу каміння за дорогою.
— Так точно!
— Піди й набери повний ранець.
— Єсть піти й набрати в ранець.
Капрал побрьохав до купи каміння, залишаючи після себе глибокий слід. Рота стояла оніміло, а Магомет пильно розглядав свою брунатну рукавичку.
— Ваш наказ... — почав капрал.
— Засупонь!
Капрал надягнув солдатові на спину ранець.
— Прямо, вперед, арш-ш-ш! — засичав Магомет, прикривши свої попелясті брови кашкетом.
Солдат, похитуючись, зробив чотири кроки і зупинився.
— Не можу...
Ротний шарпнувся вперед, та враз зупинивсь, потеребив рукавичку і люто скомандував:
— Прямо, вперед по-пластунськи, арш-ш-ш!
Солдат весь напружився, щоб .витягти ногу з болота, але захитався і, сплюнувши кров'ю, впав у болото.
Павло, стоячи в другій шерензі, враз розштовхав ліктями першу і підскочив до ротного.
— Хто вам дав право робити з муштри кару, знущатися з нас? Хто? Ви кат, а не командир! — кричав, згубивши владу над собою. — Кат! Душогуб!
Магомет від несподіванки аж зіщулився, наче його вдарили по голові. Лайкова рукавичка випала з рук. Але коли Павло замовк і повернувся до солдата, що й досі безпорадно лежав у болоті, Магомет випростався, підсунув козирок, придивляючись до зухвальця.
— Що? — закричав. — Бунт? Революція? Прапорщик!
— Єсть, — злякано кліпаючи очима, підскочив молоденький офіцерик.
— От ваша наука.
— Винуватий...
— Знаю! На гауптвахту каналію! Трибунал! У кайдани! На вічну каторгу! Чуєте? Я вам!..
— Так точно, — намагався заспокоїти прапорщик Магомета.
— Ведіть!
Понад тиждень просидів Грабовський на гауптвахті. Викликали, допитували. Нічого не приховував, не перебільшував. Говорив усе, як було. Сподівався на суд і готувався до нього.
Збирався говорити не так про випадок з Магометом, як про солдатське життя-буття.
— ...За чотири місяці перебування у війську, — шептав, блукаючи у напівтемному холодному погребі, який правив за батальйонну гауптвахту, — я бачив тільки знущання та наругу над солдатом, бачив...