Начальник губернського жандармського управління полковник Цугаловський читав протоколи допиту Грабовського, Любинського, Овчаренка і подумки лаявся, мов найзапекліший биндюжник. Нарешті не стерпів.
— Трубникова сюди! — гукнув вартовому. За мить помічник стояв біля нього.
— Хто ви такий, Трубников?
— Як хто?
— Підполковник окремого корпусу жандармів а чи конторський писар, статистик, архіваріус?
— Не розумію.
— Переглянув оцю вашу писанину, — показав на папери, — і... Виходить, ви не виконували моє розпорядження, а гралися в допит, особливо з Грабовським.
— Чому?
— Не знаю, та, на жаль, це так. Ваше слідство, по суті, нічого не з'ясувало. Складається враження, що допитувач та допитуваний говорили різними мовами і про зовсім відмінні речі, навіть не силкувалися порозумітись: ви питали його про діло, а він вам торочив казки, ба й просто кепкував з вас, глумився, пускав пиляку в очі.
— Не думаю...
— То вдумайтесь нарешті. Гляньте ось на це місце протоколу. На ваше запитання, яку радість хотів він повідати Данькові при зустрічі, Грабовський відповідає: <Відшукуючи засоби для придбання вищої освіти, я в розмові з учителем Слюніним дізнався, що можна вступити до вчительського інституту на казенне утримання і після закінчення курсу з медаллю (а в даному випадку я покладаюсь на свої сили) можна бути інспектором народних училищ. Таким чином, у мене відпала необхідність вдаватися до таких цинічних витівок, як "вигідне" одруження, і шукати знайомства з різними особами. От чому я й завагався, їхати мені у Грайворон чи не їхати". Збагнули?
— Там усе на своєму місці.
— Де?
— Раніш говорилося, що він думав їхати познайомитись з тією особою.
— Не крутіть хвостом. Хотів поділитися радістю про можливість вступити до інституту, а потім завагався... Все це гра, і, видно, заздалегідь не зовсім продумана, або ж той колишній семінарист глузував над вами, плещучи все, що забрело в голову.
— Це вже занадто.
— Ні. Візьмемо інше місце з того ж листа. Охтирський пристав Ткаченко розшифрував і витлумачив його так: "В листі до Данька Грабовський обіцяв приїхати до нього на "збірку", для котрої пропонує знайти місце, а далі відносно якогось Данькового товариша говорить: "Я чув, важко в н(ьому) похитнути рел(ігійні) вірування, що є вже досить сильним гальмом на шляху р(еволюційного) розвитку". В першому випадку неважко вгадати, що "збірка" — не щось інше, як таємна сходка, а в другому очевидно, що Данько намагається з відома Грабовського, а можливо, і при його участі зіштовхнути якогось товариша з істинної путі в злочинну зграю революціонерів". Чуєте?
— Так.
— Добре. Пригадуєте, як відповів вам Грабовський про збірку?
— Пам'ятаю.
— А тепер послухаймо його коментар, старанно записаний вами: "Слова "важко похитнути релігійні вірування, що є вже досить сильним гальмом на шляху р (тобто раціонального) розвитку" стосуються тієї ж особи, яку я згадував, хоч і назвав "товаришем" в розумінні "знайомий". Відчули різницю?
— Відчув.
— Збагнули, як революційний розвиток обернувся на раціональний, невідома особа — на товариша, всього-на-всього знайомого, а той знайомий — знову в особу жіночої статі? Містифікація?
— Частково.
— Я вас, правду кажучи, не пізнаю. Завжди такий уважний, забиваєте підсудних перехресними запитаннями, співставляєте, докопуєтесь, а цього разу...
Трубников добре знає: цього разу він таки недоброякісно виконав наказ свого начальника. Уважив дружньому проханню Арцибашева, допитував абияк, намагаючись трохи стушувати провину арештанта. Грабовський справді говорив, що хотів, а він, підполковник, старанно занотовував...
— Ви не помітили різких розходжень у зізнаннях Грабовського і Данька?
— Грайворонський справник не надіслав Данькових матеріалів в Охтирку.
— Надіслав. Вони у мене.
— Я про те не знав.
— Шкода. Зверніть увагу на ті розходження. І Данько і Грабовський, силкуючись приховати оті свої стосунки, мабуть, навмисне плутають. Данько твердить, що познайомився з Грабовським у Пушкарному п'ять років тому, відтоді й разу не бачив його, отримав від нього всього один лист; Грабовський же говорить: познайомилися вони сьомого лютого біжучого року в Грайвороні, писав Данькові двічі і від нього отримав одного листа.
— Дійсно не сходиться, хоч це вже...
— Не має істотного значення?
— Майже.
— Дарма. Мені думається, за цією плутаниною замасковане щось серйозне.
— Наприклад?
— Хоча б належність обох цих молодиків до якоїсь підпільної організації. Очевидно, охтирський пристав другого стану небезпідставно пише — знайдений при обшуку список політичних злочинців викликає підозру, що "Грабовський має зносини з соціально-революційною партією".
— Перебільшення. Між іншим, той пристав — односелець Грабовського і особисто переслідує його.
— Хай навіть так, але його здогад повинен насторожити й нас. До речі, чому в протоколі не відбито свідчення пушкарнянського паламаря?
— Нібито Грабовський жалкував, що Калюжна, стріляючи в Катанського, промахнулась?
— Воно.
— З Любинським я розмовляв після допиту Грабовського.
— Треба було ще раз поговорити.
— Для чого? Я переконаний: Грабовського треба негайно звільнити, бо вагомих підстав для нового покарання нема.
— Така пропозиція мені не зовсім подобається. Пораджусь з губернатором.
38
У слобідській розправі, куди зайшов Павло, крім старости, не було нікого. Таке траплялося рідко — довкола Семена Язикатого завжди юрмились пушкарняни, особливо бідніші та допитливіші. Тепер же він самотою стояв біля теплої груби і стиха мимрив.
— Віршуєте? — запитав Павло, скидаючи шапку.
— Хай йому, тому віршуванню...
— Щось сталося?
— Нажив собі нову халепу.
— Яку?
— Вчора покликав мене волосний урядник і давай розпікати за того вірша, що я тобі читав — про попівського загнибіду Мартина, який повернувся з Катеринодарщини голий, мов турецький святий. Ти, каже, шельмуєш доброго хазяїна. Мартин Герасимович уже виклопотав позичку в банку і знову спинається на ноги...
— Як урядник дізнався про вірш?
— Поскаржився ніби сам Мартин, а він почув коло попівської лавки.
— Значить, ваш твір знає і Попівка.
— Краще б не знала, бо вона порегоче собі знічев'я, а мені — в холодну.