— Є надія в бозі?
— Либонь. Веду перемови з колишнім секретарем земської управи.
...Минуло десять днів. Друзі прощались, ковтаючи смуток. Знову перейшов їм дорогу, знову розлучив їх Матвій Ткаченко. В цьому був несхитно переконаний Бодяк.
— Він, паскудна мазниця. Я сам бачив, як учора під вечір Колупай виходив з двору слідчого. Ти ж тиждень прослужив, слідчий позавчора похвалявся мені кмітливістю свого нового розсильного, а сьогодні маєш — звільнив без жодного слова...
— Хай їм трясця, — зітхнув Павло і завдав торбу на плечі. — Бувай здоровий, Степане.
36
Журналами земських зборів завалений увесь Павлів стіл. Перечитав їх кілька разів, звів докупи наведені в них численні факти і нарешті мав уявлення про стан шкільної освіти на Охтирщині, Слобожанщині, а може, й на цілій Україні. І дійшов невтішних висновків: виходить, Україна, яка в минулі століття відзначалася досить високим рівнем письменності, тепер, у час повсюдного панування парової машини, перших кроків електричної лампи та електротелеграфа, занурюється в духовну темряву. Так, так — занурюється послідовно й неухильно — одна школа припадає в середньому на десять-п'ятнадцять тисяч сільського населення... Аж страшно стало...
На весь Охтирський повіт — лише двадцять три школи, які охоплюють усього півтори тисячі дітей, головним чином хлопчиків. А хто дасть бодай елементарну грамоту отому народному морю, котре так прагне світла, культурного розвою, хоче читати й писати? Хіба годна вдовольнити ту велику спрагу якась півсотня вчителів, розкиданих по сільських закутках?
Та й з тих вчителів тільки окремі мають середню педагогічну освіту, закінчили спеціальні семінарії чи принаймні гімназії. Решта ж або напівписьменні, або такі розледащілі та ласі до горілки бовдури, як Обухівський. Незвиклі до розумової праці, байдужі до запитів своїх вихованців, окайданені часословом і псалтирем, ці горопахи в класі знають лише дубець та лінійку, які щодня гуляють по дитячих спинах... Чекай від них доброї поради й настанови, сподівайся, що передадуть глибокі знання.
Віддана в руки земству, на відкуп нижчому сільському кліру, початкова школа ледве животіє і найменшою мірою не сприяє суспільному поступові. Навпаки, вона, а надто церковнопарафіяльна, виконує навіть шкідливу роль, бо застоює безпросвітну темноту й неуцтво, задурманює голови майбутнім хліборобам, розслаблює їхню волю, вбиває в них природні здібності, робить полохливими фаталістами й запеклими індивідуалістами, похмурими вовкулаками та ідолопоклонниками...
Школа на Охтирщині явно занепадає, йде не вперед, а назад. Маємо характеристичне явище: все, що є більш-менш кращого серед учительства, покидає забур'янену шкільну ниву і перекидається на поле державного чиновництва. І закономірно: адже служба вчителеві дає всього якихось десять-п'ятнадцять карбованців на місяць. Приблизно стільки ж відпускає казна політичному засланцеві...
Звичайно, земській школі, убогій і злиденній, важко змагатися з церковнопарафіяльною, яку, реакційну за її суттю, всіляко підтримує держава, однак же земство майже зовсім не дбає про поширення освіти серед селянства. Воно ретельніше займається ремонтом доріг, спорудженням мостів, ніж школою...
— Добридень у хату, — перервав Павлові роздуми Семен Язикатий. — Скнів, скнів у тій проклятій розправі та й порішив заглянути до тебе.
— Спасибі.
Сівши біля столу, староста почав гортати журнали.
— Де набрав?
— В Охтирці.
— Тоді, коли відбував присуд за відлучку до Трутовського?
— Так.
— Потрібні?
— Думаю написати статтю про стан шкільної освіти в нашому повіті.
— Знайшов щось цікаве?
Грабовський виклав свої враження й думки.
— Напиши, — мовив Язикатий, уважно вислухавши все. — Добре діло зробиш. Нашу земську управу бити треба та слухати, чи тепла, бо школі вона таки мачуха. Але варто було б ще чимало додати.
— Що саме?
— Ти говорив — двадцять три школи. Насправді ж їх значно менше.
— В журналах сказано.
— Сказати можна все. То управа запорошує зборам очі.
— Наприклад?
— Позаминулого року розпалася школа в Бранцівці, а недавно — в Полярному. Та, далебі, не тільки в цих слободах. Не все те правда, що на весіллі співають чи на похороні говорять, дивися в корінь. Або кажеш — коштом земства побудовано шкільні приміщення в Пушкарному та Кириківці. І тут помилка.
— Яка?
— На будівництво нашої школи управа виділила півтори тисячі карбованців, з громади ми зібрали ще півтисячі. Самі копали, возили глину, пісок, мастили, білили. До того ж голова управи надіслав нам таких мулярів, які лиш змарнували гроші й людську працю. В класах уже й зараз навчатися небезпечно — затильна стіна вигнулась, стеля звисла от-от упаде.
— Невже?
— Піди подивися. Не хвали земство, не заслуговує воно похвали. Та й мала ця школа: в ній можуть вміститися сімдесят п'ять учнів, а в слободі підлітків є понад дві сотні. Де ж їм учитися — надворі? І ще одне — скажи добре слово про вчительок. Бідні вони, нещасні, безправні, живуть, мов горох при дорозі, хто хоче, той скубає... От торік у Рясному становий так заповзявся до вчительки, що вона, боронячись від його похабних залицянь, мусила перебратися в іншу губернію. Словом, вистачає історій, поцікався ними... Ну, а оце стулив вірша та й хотів тобі розказати.
— Про те, як у баби Олени "під самого Митра" покрадено кожухи "з хитра"? — усміхнувся Павло.
— То вже застаріло, а це про одного попівського загнибіду, який, силкуючись ще більш розбагатіти, помандрував з усіма своїми статками та родиною до Катеринодара, поволі все там проциндрив і повернувся додому з батіжком.
Але не пощастило Язикатому повідати своє нове творіння, бо до хати зайшов Грицько Любинський.
— Приніс тобі, Павле, те, що ти просив, — сповістив, подаючи книжки. — У Сергія Трутовського взяв.
— Надовго?
— До неділі.
— Спасибі.
Не встиг Грабовський оглянути книжки, як поріг переступив інший гість — лісник Твердохліб.
— Оце повертаюся з Грайворона, — заговорив, витираючи спітніле чоло. — Бачив Данька, передав йому все.
— Михайло нічого не переказував?
Лісничий зиркнув на старосту й паламаря і відповів одним словом: