Забіліли сніги

Страница 33 из 166

Сиротюк Николай

Ще в бурсі моя віра в спасителя-одинака розвіялась; тепер переді мною постав великий загал, робочий народ, щодень кривджений і гнаний. І я віддамся йому, тільки йому єдиному. Це — невідхильна потреба серця, котру не може затамувати ніщо. Краще смерть, найпекельніші муки, ніж неволя, ніж стояти на колінах, дивитися на кривду й мовчати...

Не думайте, що тільки ваш старший син такий. О, якби ви знали, якби могли уявити, скільки зараз по містах України, всієї неозорої царської імперії є хлопців та дівчат, перейнятих найщирішими думками й помислами про простого трударя, про матерів і дітей, їхнє щастя! Нас не злякають ні тюрми, ні кайдани, ні сибірська каторга, ні навіть кулі та шибениці. Желябов, Перовська, Халтурін, Кибальчич загинули, але після їх смерті лави протестантів, самовідданих борців поповнилися новими сотнями, тисячами.

Вся країна заворушилась, завирувала. Все, що є найкращого, найчеснішого, найсміливішого в ній, шукає шляхів у щасливу будучину, до волі й рівноправства. Одні з револьвером, бомбою в руках, другі з полум'яним словом на устах, треті з сміливими ідеями в головах... І сперечаються між собою, перевіряючи свої думки та серця. А на чиєму боці істина, хто зіркіший і мудріший, — те ще побачимо. Петро Цимбалюк стоїть на своєму, про інше й чути не хоче, Михайло Рклицький вагається, Евеліна Улановська, Ліда Лойко, польова русалка Ксана, від якої учора прийшов лист...

Павлові роздуми перебив Кузьма, що несподівано виплив з бічної вулиці.

— Здоров був, козаче. Як дома живеться-мається?

— Нічого, спасибі. А у вас що нового?

— У мене все нове, казав той, опріч взувачки, вдягачки та злиднів... А Матвій, чуєш, таки напаскудив мені.

— Невже?

— Еге ж. На тому тижні покликав мене Денис Іванович до себе і давай чистити в хвіст та в гриву. "Чого, питає, тебе на моїх конях носить за всілякими супротивниками царя? Хочеш вскочити так, як вскочив паламаренко?" Я йому і сенди, і тенди, не бачив, кажу, не віз ніякого паламаренка. А його наче сказ напав, от-от гавкати почне на сонце. Вимерзив, одібрав їздові, не сплатив місячного заробітку та й послав доглядати свиней, бодай вони йому виздихали. Отаке-то. Ну, бувай здоровий, кланяйся матері та Овчаренкам. Біжу, бо ось-ось має впороситися льоха.

29

Повітовий справник Арцибашев сидів у своєму кабінеті за столом і перегортав справу Грабовського. Паперів там накопичилось багатенько — цілий стіжечок. Листи, протоколи дізнання, списки, запитання, відповіді, розпорядження, накази, телеграми, а найбільше рапортів. Дивися ж ти, якийсь там семінарист, котрий, власне, ніякої шкоди державі не завдав і, мабуть, не збирався завдавати, а довкола нього протягом півроку зібралося стільки документів. Та це ж тільки в Охтирці, а скільки ще в Харкові, у самій столиці? Мабуть, усіх тих паперів і не полічити.

Зчинилася справжня крутія, яка захопила семінарію, єпіскопа харківського і охтирського, відомство православної сповіді, урядників, приставів, справників, поліцмейстера, прокурора судової палати, начальника губернського жандармського управління, губернатора та його канцелярію, департамент поліції, міністерства внутрішніх справ та юстиції, навіть священну особу самого вінценосця.

Чи не забагато? Чи не стріляємо з гармат по горобцях? Власне, яких злочинів накоїв той вісімнадцятилітній семінарист? Підірвав основи самодержавія і православія? Висадив у повітря Кремль чи Зимовий палац? Вчинив замах на імператора чи якогось члена царської родини? Нічого серйозного не сталось. Нема матеріалу навіть для судового звинувачення. Два чи три обшуки робили в хлопця. А що знайшли? Гектографовану брошуру "Інтелігенція і народна маса", невідомо чий і до кого лист з Сибіру, лотерейні білети, якась записка про гниле коріння, якась цидула з шістьма рядками незрозумілих слів, книжки...

Таке добро зараз водиться майже в кожного молодика. Не тільки в студента академії, університету, інституту, а й у гімназиста та бурсака. Невже ж усіх їх обшукувати, хапати, ув'язнювати, судити? Бог з вами, панове. В такому разі довелося б подесятерити штати поліції, жандармерії, судовиків, різних донощиків, а всю армію кинути на спішне будівництво в'язниць. Перенаселимо Сибір, збезлюдимо центр імперії. Забракне кайданів для каторжників. Погана слава про наш трон розійдеться по всьому світу.

Самі своєю панікою, зчиненим повсюдно гвалтом не стільки згасимо протестантську вогневицю, скільки роздмухаємо її, прикуємо увагу підростаючого покоління до неї і тим самим помножимо лави справжніх революціонерів, озлобимо молодь проти себе. Це треба пам'ятати не лише міністру, губернатору, ректору, але й останньому околодочному...

Прокурор харківської судової палати, як відомо, не відзначається ні особливими розумовими здібностями, ні проникливістю, ні людяністю, але й він не знайшов вагомих резонів для серйозного покарання юнака. Виходячи з фактів першого дізнання, проведеного помічником начальника харківського губернського жандармського управління майором Сазоновим, прийшов загалом до справедливих і вірно мотивованих висновків. От вони: "...имея в виду несовершеннолетие обвиняемого, я полагал бы возможным: разрешив настоящее дело в административном порядке, оставить оное без дальнейших последствий, вменить Грабовскому в наказание содержание его под стражею и исключение из семинарии, отменить затем учрежденный над ним полицейский надзор..."

На жаль, міністр юстиції не дослухався до голосу провінційного прокурора і порадив міністрові внутрішніх справ віддати колишнього семінариста під нагляд поліції протягом двох років. Міністр внутрішніх справ схилився до ради свого колеги з юстиції, запропонував її цареві, а той, за давно узвичаєною формулою, "высочайше повелеть соизволил: разрешить настоящее дознание административным порядком с тем, чтобы подчинить Павла Грабовского в месте его родины гласному надзору полиции на два года".

От тобі нарешті й обсмоктали "оное", от тобі нарешті "соизволил"... Вчинили вирок, який не випливає ні з букви, ні з духу виявлених у семінариста "злочинних" матеріалів, "вещественных доказательств". Замість того, щоб сам ректор та вихователі розтлумачили юнакові недоцільність його романтичних захоплень — а вони, видно, романтичні, — насварили, наставили на путь істини, прищепили йому пошану й любов до трону, — замість усього цього зробили з нього помітного державного злочинця, мало що не героя, мученика. Тепер він, напевно, привертатиме до себе увагу не тільки свого села, але й волості, ба й цілого повіту. Називається, здолали супостата...