— Потім усе розкажу. Через день-два прийду додому.
— А тепер же куди провадить тебе цей бусурман? — показала на Ткаченка.
Образливі слова озлили того.
— Ану, одступися од державного злочинця! — затупав ногами. — Одступись, кажу тобі, бо зараз і ти разом з ним сядеш у холодну! Це вам не Пушкарне, де можна пащекувати, що заманеться. Геть!
— Ідіть, мамо, додому, — благальне мовив Павло, ледве стримуючи біль і обурення. — Не зв'язуйтесь з дурнем.
— Іду, синку, йду. По часі тобі Тишко обід принесе. Та не затримуйся, приходь скоріш.
— Заскучилась, — злостиво хихикає Матвій. — Прийде вночі городами, щоб ніхто не бачив такого гарного і вченого. Довчився...
— Не регочи, мазнице, — зміряв його гнівним поглядом Павло. — То тобі та твоєму батькові треба ходити вночі і городами, а мені не соромно показуватися людям на очі і вдень, я нікого не обікрав, не скривдив.
— Супроти царя виступав.
— Іди під три чорти зі своїм царем.
— А-а, й тут бунтуєш! Ну, почекай, знатимеш, усе це я запишу і доповім, кому належить...
27
Нарешті розтали за хвилястими пагорбами не тільки чубки охтирських дерев, але й золочені бані церков. Навкруг, куди не глянеш, мовчки яриться сліпучо-білими переблисками далина. Вітер, завжди такий охочий гульвісити на засніжених полях, знімати сиву веремію, лунко висвистувати, тепер навіть не шеберхне. Тому сухі бур'яни на межах і безлисті кущі глоду та свербивуса над канавою стоять ані ворухнуться, немовби намальовані.
На душі стає врочисто й святково.
Лише глибокі виямки після кінських копит та сліди саней посеред шляху нагадують про життя, повертають тебе із світу казки, такої химерної і знадливої, у світ буденний, світ ненастанних клопотів і тривог. Хтось кудись поїхав. Когось вигнала з теплої хати якась доконча потреба...
Нараз шарпнулось глодове галуззя, і шлях широким вимахом перестрибнув заєць, беручись на видолинки та жалібно повискуючи. Павло спинився, підняв голову і побачив орла, який, балансуючи широкими крильми, плив навздогін зайцеві.
— Акиш, акиш! — загукав, хапаючи сніг і кидаючи в напасника.
Але все те не спантеличило грізного степового хижака. Не плутали його також часті й круті повороти втікача — відстань між ними швидко меншала. Ще вимах, другий, — і заячі вуха зникли у видолинку, а орел, раптом зібравши крила, кинувся вниз
Грабовський ще постояв трохи, чекаючи появи зайця й орла по той бік видолинка, але вони так і не з'явились. Видно, загинув косоокий, і орел смакує свіжину.
Збуджені щойно баченим, Павлові думки вихрились. Одному — сльози і смерть, а другому — радість та ситий бенкет. І так усюди на землі. Правду кажуть люди — багатому доля запродала від краю до краю, а бідному, нужденному — те, де заховають. У Пушкаря — понад сто десятин, у Ткаченка — коло півсотні, а Іванові Огнивенку нема де й петрушку посіяти. Тому Іван ніколи не вилізає з позичок і завжди відробляє їх дукачам. Бо інакше помруть з голоду і він, і жінка, і діти. Отак у кожному селі.
Та й у місті не краще: у того — банк, фабрика, лавка, а в іншого — самі мозолясті руки. Різногірський так само клює й роздирає безборонного семінариста, як орел зайця. Бодяк і Ткаченко разом училися в бурсі. Степан набагато випереджав Матвія в засвоєнні шкільної мудрості, але тепер годі й порівнювати їхнє становище: перший — пристав, а другий — всього-на-всього сторож при поліцейській дільниці та тюрмі, попихач нікчемний, над яким з насолодою збиткується його колишній однокашник. А все зробили Ткаченкові статки, котрі, гомонять люди, цілою річкою потекли в Харків.
Павлові думки знову біжать до охтирської тюрми, в якій просидів майже три доби. Не дочекався він Арцибашева. До того ж мусив голодувати, бо Матвій не тільки не надсилав в'язничних харчів, але й проганяв Тихона, який приносив передачу. І поскаржитись не мав кому на самоуправство пристава. Не мав і через кого, — Степана Бодяка Матвій послав з якимсь пакетом у Суми.
Лише сьогодні появився на службі Матушинський і зразу покликав до себе нового арештанта. Правда, мова його була якоюсь дивною і загадковою. Справників помічник розпитував, чи судили семінариста, який оголошено вирок, доки триватиме заслання. Слухав відповіді, перевіряв їх достеменність, заглядаючи в папери, привезені городовим, і невдоволено супив брови. Так тривало досить довго. Зрештою махнув рукою:
— Іди додому, живи в матері, а коли викличемо — негайно приходь. Щось тут...
Чого він супився? Невже є якась плутанина в харківських матеріалах? А може, Колупай додав щось своє, хоч би про непошану до царя... Той здатен на все.
За роздумами Грабовський незчувся, як його наздогнала підвода.
На залубних санях, напакованих сіном і пристелених вовняною пілкою, сидів Кузьма Одновухий.
— Здоровий був, козаче, — натягнув він віжки, стримуючи жеребців. — Сідай.
— Спасибі. А ви ж оце звідки?
— З Охтирки.
— Чого їздили?
— За дурною головою.
— Хто послав?
— Пушкар, Денис Іванович. Одвези, каже, цидулку кумові та роздивися на ярмарку, почім продається різне збіжжя. Бачить, сучий син, що вже до різдва хилиться, мужик міцніше затягує очкура, витрушує спорожнілі мішечки, а ціни набухають, як гарна розчина. Після водохреща почне позичати людям на одробіток дерті...
— У Пушкаря наймитуєте?
— Наймитую. І, видать, до самого скону наймитуватиму, якщо не провалиться земля або не настане страшний суд. Геть онукам, далебі, успадкую те наймитування, бо, віриш, якби зовсім не їв та голий ходив, то й п'яти років не вистачить, щоб чистим вибратися з боргів, якими він мене обснував. Он що діється на світі божому — серед білого дня розпинають чоловіка і кричати не дають. Ну, та, може, колись і на їхній голові окошиться...
— Можливо, — докинув Грабовський, умощуючись на сани.
— А я ото, чуєш, віддав тому кумові цидулу, про людське око майнув ярмарком і поїхав до фурдиги, знавши від матері, що там сидиш. І що б ти думав — той гицель обдурив.
— Який?
— Колупайченко. Та ще й нагримав на мене, боюся, Пушкареві перекаже.
— Що перекаже?
— Ну, спинивсь я, значить, напроти тюрми, дав коням їсти, ходжу поміж людьми, роздивляюся. Коли бачу — йде Матвій. Я — до нього. Питаю, де ти і чи можна тебе забрати додому. А він як визвіриться на мене, не доведи господь. "Це, — гукає, — худобою Дениса Ивановича возити того, хто супроти царя?! Для нього сани так гарно вимостив? Ще музики взяв би з собою. Геть звідсіля! А той царевбивця тут і згниє".