Батюшка обіцяв — церква помагатиме. При ньому, можливо, дечим і допоможе, бо ж таки душевний пастир, але він уже на ладан дише. А сяде інший на парафію — і живи, як знаєш, бідна родино колишнього паламаря...
Четверо дітей. Кожного доглянь, зодягни, озуй, нагодуй, виведи в люди. Де набрати для того сили й снаги?
А ще ж і п'яте дає знати про себе під серцем, скоро попроситься на світ божий. Олесі, найстаршій, лише на чотирнадцятий рік перехоплюється. Марійці, поки що найменшенькій, і трьох не виповнилось, а тому, що має бути...
Ой, не обійдеш своїми двома руками. Доведеться брати Олесю зі школи, заробітку дівчині шукати.
І Павла забрала б, але на яку роботу пошлеш такого малого й немічного? Та й забирати шкода, дуже вже до книжки рветься. І тямущий — всього одну зиму походив у школу, а читає й пише краще, ніж Олеся. Весь у батька — такий допитливий, беручкий, задумливий, вразливий до неправди. Хай вчиться. Може, справді, як пророчив батюшка, колись займе парафію. З його головою можна й благочинного доскочити, а то й архієрея...
Материні роздуми перервав стук у двері. Розплющила очі і здивувалась — на долівці вже грався сонячний зайчик. Прикрила дітей кожухом, хукнула на свічки й вийшла в сіни.
За порогом стояла сусідка, тримаючи під фартухом горнятко, повне молока.
— Дайте дітям, хай закропляться.
— А ваші ж?
— Мої сьогодні обійдуться, щодня, слава богу, п'ють.
— Спасибі.
— На здоров'я. Згодом кислячку свіженького принесу. Тримайтеся, Ксеню, не піддавайтесь розпуці.
На подвір'я, зайшов Іван Огнивенко. Повітав сусідку, яка вже перелазила через тин, запалив цигарку.
— Знаєте, Ксеню, що я надумав?
— Скажіть.
— Оце ж нині буде сходка, громада найматиме мене до череди.
— Ну?
— Чи не став би ваш Павло підпаском?
— Малий зовсім.
— Усі ми були малими. А робота легка — бігатиме при мені.
— Багато клопоту завдасть вам...
— Тим не журіться. Заробить на чоботята до школи, на свитку. То віддасте?
— Беріть...
3
На толоці пастухам трохи легше: хоч вона більше схожа на гарман, ніж на пасовисько, бо трава на ній вискубана й витоптана дотла, але там є де розійтися, ба й погедзитись скотині. І тому менше мороки з нею — підпасич може присісти, лягти горілиць, вдивлятись у марево, що сунеться над видноколом, помріяти, злетіти думками у високость далеку, забути, що хочеться їсти.
Гнати ж череду на водопій — тяжка мука. Худоби чимало, понад півсотні, прогін довгий і вузький, як суголовок, обабіч стиснутий ланами панської кукурудзи та гречки. Ні Огнивенко та його три підпасичі, ні пси, які безугавно гасають, ошкірюючи зуби, не годні змусити скотину йти спокійно. Корови буцаються, підштрикують одна одну рогами, забігають у пашню, роблять потрави.
Над прогоном безперервно лунає:
— Лиса-а! Куди тебе несе?
— Гей, Ряба!
— Бодай ти йому здохла!
— Трястя на тебе нема!
— Хоч би сибірку на вас хто наслав!
— Балая! Щоб тобі!..
Крик ущухає лише тоді, коли худоба заходить у річку, а потім, напившись досхочу, облягається на березі і ліниво ремигає.
Чередники, всівшись кружком під старезною вербою, обідають.
— Бог на поміч, хлопці! — гукає Кузьма Одновухий, наливаючи воду в животате барило.
— Казали боги, щоб і ви помогли, — відповідає Огнивенко узвичаєним серед слобожан жартом. — Кому везеш воду?
— До школи. Оксана Петрівна зібрала жінок, тинькують, білять класи, чоловіки лагодять парти. Но-о, гнідий!
Барило, похитуючись на труській дорозі, ховається між крайніми хатами.
— Дядьку Йване, а наш сторож так і вродився з надірваним вухом? — цікавиться підпасич Антін.
— Ні, — відповідає Огнивенко, облизуючи ложку. — Жеребець одкусив.
— Який?
— Панський. Лютий був, мов гадина. Економ звелів мені й Кузьмі об'їздити того огира. Три дні ми муцувалися з ним. Здавалось, уже вкоськали його, ручним став. Якось підійшли до нього, гладимо шию, живіт, тихенько накладаючи сідло. А він як з'юритується, як стане дибки, як хвицне мене по нозі, як стрибне на Кузьму, як клацне зубами — і половини вуха ніби й не було. Мати моя рідна! Обірвав повіддя — і хода. До вечора гасав полями, селом, лякаючи людей. Ледве громадою вловили харцизяку. Тоді перепало обом нам, мені й Кузьмі, на стайні по півсотні батогів.
— Скалічили та ще й батогами?..
— То ж було до волі, пан що хотів, те й робив, ніхто не міг і слова насупроти сказати.
— От ви, дядьку, кажете — воля, — подав голос Павло. — І піп у церкві говорив — воля, воля... А що воно таке?
— Хто його відає? — знизав плечима Огнивенко, підтягуючи свою криву ногу. — Так після маніхвеста називають.
— Чого, чого?
— Такої, значить, бомаги про волю. Було те, хлопці, в акурат десять років тому. Перед тим прийшла чутка — цар готує кріпакам волю. Пан більше не битиме людей і не продаватиме. Не матиме права гонити на панщину, панська земля перейде до мужиків. Свобода, брат. Кріпаки раділи, а пан ходив хмара хмарою. Скоро по зелених святах покликали нас до церкви — маніхвеста читати. Зійшлися всі — від великого до малого, в святешній одежі. Читав батюшка, довго читав і розтлумачував, що воно таке й до чого, а в людей радість поволі оберталася на чорний смуток.
— Чому?
— Виходило зовсім не те, чого сподівалися. Частину тієї землі, яку доти користали кріпаки, пан одрізав собі, а за решту, що лишалася в селян, і за садибу треба було сплатити викуп втридорога. Так тоді, Павле, твій тато й сказав — голодна воля, обдерта. Правду сказав. Подивіться самі, що пан зробив: одбатував собі найродючіші грунти, вигони, ліс, оташувався над річкою. Тепер, щоб напувати череду, громада мусить орендувати в нього і прогін, і берег.
— Треба було не погоджуватися, домагатись свого.
— Легко балакати, — гірко посміхнувся Огнивенко. — Домагатися... В одному селі домагались, а пан покликав військо, і солдатики списали ті домагання на мужицьких спинах. До того ж, у нашій громаді бракувало злагоди. Бідні тягнули в один бік, а багатші — Пушкар, Колупай — у другий.
— За пана?
— Може, й не за пана, але й не за нашого брата, їм що — очі завидющі, руки загребущі, гаманці повні.
— Як же вони понабивали ті гаманці?
— Денис Іванович був у пана лановим, Каленик — токовим. Скопичили грошики, а коли вийшла воля, одмежувались від громади та й почали скупляти наші злиденні наділи. Твій, Антоне, дядько Тимоха, який доти орудував у панських гамазеях, змикитив собі шинок, навіть рідної сестри одцурався, недолюдок... Тоді багато наших зовсім розорилося. Я і Кузьма, позбувшись земельки, стали наймитами, інші подалися в Охтирку, Суми, Харків, поприліплювались на хвабриках, заводах, чавунці.