— Наприклад, Сізіф, — вставив Килавчук і осікся.
— Так, так, — охоче згодився Козак. — І Зевс не кращий.
— А Гефест нічого, добрий коваль, — розохотився і Проценко.
— Цей таки нічого, — кивнув головою отець Мирослав. — Що ж до героїв, хлопці, то їх потрібно шанувати, брати з них добрий приклад, але знову ж таки, не з міфічних, а справжніх, відомих історії.
— Ілля Муромець?
— Він — також поетична вигадка, легенда, створена нашими далекими пращурами. Згадаймо краще славних запорожців — Дмитра Байду, Івана Підкову, Северина Наливайка, Тараса Трясила, Максима Кривоноса або ж пізніших звитяжців — Гонту, Залізняка. От кому мусимо вклонятися, у кого навчатись мужності й любові до рідної землі.
— А чого ж про них у книжках нічого не написано? — запитав Грабовський.
— У тих, які ви вивчаєте, на жаль, не написано, але ж не тільки світа, що у вікні... Є книжки і про наших вікопомних героїв!
— Де їх можна дістати? — цікавиться Килавчук.
— У книжкових лавках, бібліотеках.
— І на ярмарку, — додає Грабовський.
— На ярмарку?! — не йме хтось віри.
— Авжеж. Я сам позавчора купив.
Павло витягнув з-під парти товсту книжку і підняв над головою:
— Називається "Айвенго". Дуже цікаво читати, але наших героїв у ній нема.
Любинський скривився:
— Краще виторгував би щось для черева, а він, дурень, — книжки...
Отець Мирослав розгладив вуса:
— Роман Вальтера Скотта прекрасний, хоч там і йдеться не про Україну. А в повісті нашого земляка Миколи Гоголя "Тарас Бульба" написано про запорозьке козацтво. Потрібно, хлопці, якомога більше читати. От закінчите училище, попадете в семінарії, у великі міста, в бібліотеки...
— Коли то ще буде... — журиться Проценко.
— На святого Миколи або й ніколи, — позіхає Любинський.
— Розкажіть про наших героїв, — просить Грабовський.
— Гаразд, — згоджується вчитель. — Розкажу. Слухайте. Взяти б, скажімо, Северина Наливайка...
17
Харків — не Охтирка, де навіть на головній вулиці влітку рицькаються свині, пасуться корови; де всі мешканці, стрічаючись, статечно вітаються між собою і знають один про одного все до найменших подробиць; де вокзал схожий на курник, а восени та весною навколо така грязюка, що ні проїхати ні пройти.
Харків — велике місто, з славетним університетом, молодим, але вже популярним оперним театром, з понад стотисячним населенням, столиця широкополого генерал-губернаторства, влада якого сягає не тільки на Харківщину, але й на Сумщину, Полтавщину, Чернігівщину, Курщину, Воронежчину, Орловщину.
Вулиці в ньому довгі, широкі, місцями, особливо в центрі, забруковані, будинки масивні. Магазинів, лавок, шинків, ресторацій, багатих салонів, заїздів — не злічити. А ще — фабрики, різні майстерні, великий завод сільськогосподарського машинобудування, що належить Гельферіх-Саде, залізнична станція, з якої рейки біжать у різних напрямах — до Києва, Одеси, Севастополя, Ростова, Курська...
Склавши вступні іспити в духовну семінарію, Грабовський того ж дня двічі обійшов головну вулицю, надивився на розкішні вітрини, побував на обох берегах Лопані, Уди, забрів на Москалівку.
Наступного дня схопився з ліжка раненько і зразу подався на Холодну гору, про яку чував раніш. Тут найбільше вразив його похмурий будинок арештантських рот, у якому, говорили, кілька років тому відбував покуту один охтирський чиновник за невдалу спробу вбити слідчого.
Був також у Лозовеньці, бачив ветеринарний інститут, випадково познайомився з студентом того інституту Олексою Макаревським.
Уже під вечір оглядав знаменитий Покровський собор та дзвіницю Успенського собору, споруджену на честь перемоги над Наполеоном...
До кінця першого навчального року в семінарії місто відкрило перед Павлом свою історію, своє тогочасне обличчя. Дізнався, що воно засноване Харитоном-Харком та іншими козаками-переселенцями з Правобережжя ще за гетьманування Богдана Хмельницького і служило фортецею для захисту Слобідської України від грабіжницьких наскоків кримських та ногайських татар.
У Харкові, цьому економічному, політичному і культурному центрі Слобожанщини, в різні роки жили, працювали, вчилися або ж бували композитор Артем Ведель, артисти Карпо Соленик, Михайло Щепкін, письменники Григорій Квітка-Основ'яненко, Петро Гулак-Артемовський, Амвросій Метлинський, Михайло Петренко.
Сам недавно бачив похорон вченого-славіста Ізмаїла Срезневського.
У місті майже два десятиліття діє жіноча недільна школа, заснована Христиною Алчевською, а в ній неофіційно вивчають українську літературу та народні пісні.
Вивчив Павло також історію своєї семінарії. Виявилось, її генеалогічне коріння сягає до знаменитого Харківського колегіуму, заснованого понад півтораста років тому за зразком Києво-Могилянської колегії, хоч вона нічого не успадкувала від свого прабатька. Таки так — не успадкувала. Адже колегіум протягом майже століття служив основним вогнищем освіти всієї Слобожанщини. Там здобували знання представники всіх суспільних станів, вивчалися не тільки граматика, піїтика, риторика, філософія та богословство, але й французька, німецька мови, математика, інженерна справа, геодезія. А семінарія обернулась на навчальний заклад для самого духівництва — готує попів для сільських парафій.
Там, у колегіумі, викладав якийсь час поет, філософ і просвітитель Григорій Сковорода, а тут, он уже скільки років, орудує протоієрей Різногірський, невіглас з унтерофіцерськими нахилами, що суворо заборонив семінаристам навіть між собою розмовляти рідною мовою, люто переслідує за читання українських книжок, співання пісень...
Правда, домогтися того йому, протоієреєві-держиморді, нелегко, бо семінарія все-таки не бурса. Семінарист має більше волі й незалежності, ніж бурсак, над ним менше понуки й кари. його не ставлять у класі на коліна з каменюкою над головою, не залишають без обіду, йому можна жити на приватній квартирі, ходити в бібліотеки, на публічні розваги, займатися репетиторством. Та й вихованці семінарії порівняно з бурсаками набагато поважніші, самостійніші і свідоміші: на уроках, опріч Вельзевулових, не грають у карти, не сплять.
Однак у семінарії не легше, ба навіть важче, ніж у бурсі. Важче і учням і вчителям, які часто іменуються тут професорами. Бурсак, а надто в молодших класах, — дитина, що живе виключно інтересами живота і виконує уроки лише з примусу, під канчуком, а семінарист — юнак, котрому іноді перевалює далеко за двадцять. Він думає не тільки про майбутню парафію, але й про політику, може потрапити в якийсь протиурядовий гурток чи й організацію, жбурнути бомбу в губернатора, поліцмейстера, начальника жандармського управління, читати заборонені книжки, писати й розповсюджувати прокламації, відозви, йти на демонстрації... Тому за ним слідкують удень і вночі, в класі й на квартирі, лякають не стільки карою божою, анафемою, скільки виключенням із "вовчим білетом", в'язницею, арештантськими ротами, сибірською каторгою.