Дівчина також сказала — Гаврилови кликали до себе на вечерю. Але не пішов. Не міг пересилити себе. Стільки новин, що не вміщалися ні в голові, ні в грудях. Віктор Федорович просив статей для свого "Сибирского листка"; Віташевський сповіщав, що розлучився з Зубриловим ще в Іркутську — Василь Петрович поїхав у Центральну Росію, він же добрався до рідної Херсонщини і поновлює там старі зв'язки, шукає роботи; Микола Ожигов хвалиться — таки доскочив свого, влаштувався при верхоянській лікарні, хай поки що тільки санітаром, але, мовляв, поганий той солдат, який не мріє про маршальський жезл...
Книжки та журнали переглядав після вечері. Найбільше вразив "Літературно-науковий вісник". Так і тягне на запальне сперечання з редакцією. Вона, редакція, одривається від реального грунту, забуває про елементарну чемність, завищує ціну свого часопису. Порівнюючи "Вісник" з "Зорею", перебільшує його вагу. Ні, ні, цей журнал таки не стоїть вище "Зорі", зокрема в справі рідного слова
Справді ж бо, якщо викинути переклади та статті про чужосторонніх письменників, то звістки про нашу літературу стануть ще бідніші, ніж у "Зорі", матеріал суто український вийде убогеньким.
З "Зорі", наприклад, можна було дізнатися, які часописи виходять у нас та про що в них пишеться, а з "Вісника" і того не довідаєшся, хоч знайдеш розвідку, присвячену Малярме. Отже статті про Ветлину, Лесю Українку та Щоголева — оце, здається, і весь український матеріал. Важко сподіватися, щоб "Вісник" таким, яким він зараз є, завоював собі багато прихильників на Україні. Та й не тільки на Україні. Взяти хоч би мене. Я, звісно, радий читати статті про Золя, але хочу знати також своє рідне письменство, бо знаю його чи не найгірше. І не тільки я.
Та це й не диво. Адже у нас не те що звичайна громада, а й письменники погано знають свою рідну літературу. "Вісник" добре зробив би, коли б дав побільше таких статей, як про Ветлину, Лесю Українку та Щоголева, а проте їх мало. Здається, земляки сказали б превелике спасибі, коли б "Вісник" почав систематично подавати історію нашого письменства, як колись подавала "Зоря" статті небіжчика Огоновського. Думається, в цьому у нас потреба найдошкульніша.
Подавати. А чи є кому на Україні написати ту "Історію"? На жаль, тих, яким по плечу така грандіозна, потужна і складна робота, небагато. Хіба що Іван Франко. І Борис Дмитрович — чоловік тямущий, беручкий та з нахилом до розмаїтості, а все-таки його творчі інтереси лежать переважно в іншій суспільно-культурній сфері. Тут необхідні велика ерудиція та нахил до розумного синтезу. Треба не хапатися за все, не зводити докупи грішне й праведне, справді гідне уваги і прохідне, як це робив Омелян Огоновський, а одібрати найцікавіше та найвизначніше і таким робом науково, без звичайної нашої хаотичності, в одному спорому томові оглянути, проаналізувати нашу літературу, виявити її природу й тенденцію На таке зараз на Україні здатен, мабуть, лише один Франко — більше ніхто. Треба написати і нагадати йому про це.
У двері постукали.
— Зайдіть, — кинув через плече.
Згорнув "Вісник" і оглянувся. Біля порога стояла Нюргустана з книжками під пахвою.
— То що?
— Ольга Василівна розгнівалася, що ви не прийшли, і оце передала, — дівчина простягнула книжки.
Там були твори Моріса Метерлінка, Поля Верлена та Казіміра Тетмайєра.
— А де ж Негрі?
— Ольга Василівна вибачалась. Не знайшла. Казала, були в одного чоловіка аж два томи, ще й італійською мовою, але той чоловік переслав їх своєму приятелеві у Верхоянськ. Кость Семенович просив завтра неодмінно завітати до них.
І вийшла.
— Ого! — вигукнув радісно, дивлячись на книжки й листи, якими був закладений весь стіл. — От привалило щастя! Тепер на кільканадцять днів буде чим упиватися.
Одне щеміло в грудях — Ада Негрі. Нема. Шкода, бо ж твори тієї талановитої італійської поетеси дуже полюбились йому, і хочеться подати її українському читачеві рідною мовою. Дивовижно, але чомусь ніхто з українців не перекладає Негрі. Невже не знають її? Не може того бути. А перекласти є кому. Хоч би наша Леся — вона б здужала це зробити якнайкраще...
За вікном зойкнула брама. Форкнули коні. Забряжчала упряж. Хто б це міг під'їхати так пізно? Всі Габишеви, здається, дома. О, гомонять. Хтось таки приїхав. Уже тупають під дверима.
Доки видобувся з-за столу, у хату вже зайшли Байбал та Дулемба.
— Хіба ж я не казав тобі, Гене? — запитав старий якут, наче продовжував розмову. — Всеньке місто, мабуть, третій сон досипає, а він — дивися на нього. Отак було і в Бордонському. Працюєш, Павле? Здоров.
— Здорові будьте з приїздом, — привітався Грабовський, обіймаючи Байбала. І кинувся до Дулемби. — Ви також будьте здорові, Генрику Адамовичу. Яким побитом прибилися до нас? Роздягайтесь. А хто ще є надворі?
— Нема нікого, — відповів Байбал. — Фурман поїхав до улусної, там ночуватиме. Треба тільки речі занести.
— Які?
— Мої, — докинув Дулемба. — Я вже назовсім з Вілюйська.
— У Якутськ?
— На захід. Маю дозвіл, пся крев, відпустили нарешті.
Гармидер, що зчинився, розбудив хазяїв. До кімнати Грабовського зайшов Габишев. Привітавшись з прибулими, скоро поставив на стіл гарячий самовар.
— Оце діло, — закректав Байбал, тулячи шкарубкі руки до блискучих боків самовара. — Ну, як ти тут, Павле?
— Спасибі, нічого. Тягну помаленьку.
— Він у нас молодчага, — похвалив Габишев. — От лише багато читає і пише, а відпочиває мало.
— Мало, кажете? — перепитав Байбал. — За це і я не дуже хвалю його. Завжди такий.
— Ну, пийте чай і розповідайте мені вілюйські новини, — просить схвильований Грабовський. — Що поробляє Ромась?
— Гарний чай, — смакує Дулемба. — А Михайло Іванович уже давненько виїхав з Вілюйська.
— Куди?
— Осів у селі Сантар Вілюйського округу і заправляє метеорологічною станцією. Чоловік уміє чіплятися за життя. Про Гіммера, далебі, чував?
— Нічого.
— Той лайдак таки вкоротив віку Суруксутові невдовзі по твоєму від'їзді. Потім Дабиит його вдруге почастував, то він і віддав дяблові душу. Правда, з Вілюйська сучий син ще вибрався живим, а дорогою, кажуть, сконав.
— Як це — вдруге?