— Виходить, і ви відпихаєте мене, тягнете руку за старим луб'ям?
— Я вас не відпихаю і руки...
— Знаю, — перебив Серж. — Сердитесь за Дмитра Адольфовича, але я з ним ніколи не мав нічого спільного.
— Хоча й обіцяли відплатити.
— То брехня Гаврилових. Цього вже так не залишу. Я...
— Забудьмо це, ніби ми й не розмовляли. Вибачте, мені час додому. Бажаю гарно провести вечір.
— Дозвольте на днях забігти до вас?
— Якщо дуже треба, то...
10
Ішов поволі, машинально переставляючи ноги. І незчувся, як забрів з Берегової на Велику, як пересік Собранську, обігнув залишки дерев'яного острога і опинився на березі невеликого ставу. Присівши на дерев'яну колоду, задивився на плесо, посріблене північним сяйвом. Он посередині водоймища ліниво похитується, наче п'яний, човен. На човні маячать три темні силуети, і чути пісню.
Слів тієї пісні він не знає, ніколи не чув, здається, також мелодії, але вона чимось ніби знайома. Хто її співав, де, коли? Звідкіля вона запала в серце і зараз тихо бринить? Може, тому на душі так тихо. Тільки десь у найглибшому закуточку її ворушиться неспокій, у якому переплелися і радість, і жаль. Розуміє: інакше й бути не може — адже завтра з Якутська вирушають Віташевські та Зубрилови.
Нарешті дочекалися свого щастя — їдуть у Росію. Хіба ж не радітимеш за них? І все-таки важко. Важко й сумно, коли подумаєш; можливо, з ними вже ніколи не зустрінешся, не почуєш їх голосів, не побачиш заклопотаних очей.
А ще сумніше, як згадаєш: тобі залишається калатати тут ще понад дев'ять років. Дев'ять пекельних зим, дев'ять болотистих осеней та весен, дев'ять парких, спекотливих літ. Чи виживеш, чи перетягнеш? Нема надій, ой, нема. Та цур їм, тим надіям. Попрацювати б хоч трохи пером — більше нічого й не треба.
А де та моя "Доля"? Що з нею? Чи дійшла до Львова, чи отримав її Кость Паньківський, чи готує до видання, а чи десь загубилася на розгіллі сибірських доріг?
Уже й "Хому Баглая" час одсилати. Але кому? Знову Паньківському, Франкові чи Павликові? Ні, одішлю, мабуть, Грінченкові, може, тому пощастить видати. Треба, як радив Віктор Краніхфельд, шукати видавців і на Наддніпрянській Україні...
У Віташевських поки що не було нікого з тих, які мали прийти на прощальну вечерю, — самі хазяї поралися, закінчуючи збори в далеку дорогу. По кутках сіней і просторої кімнати горбилися набиті домашніми речами мішки, кошики, валізи. Господар, зігнувшись над столом, складав та зв'язував папери. Був замислений і трохи розжалоблений.
— Оце, Павле Арсеновичу, — показав на два паперові стосики, — нотатки з сибіряковської і алданської експедицій, у котрих я брав участь, коли ви жили на Вілюйщині. Дуже, знаєте, цікаво було подорожувати. То не забудеться ніколи. Та ба, якби ж була спромога знайдене під час тих нелегких мандрівок якось передати людям, опублікувати. У мене тут все записано — і з географії, і з топографії, і з етнографії, і навіть дещо з археології та антропології. Зараз, переглядаючи нотатки, навіть сам дивуюся, як багато було побачено й передумано тоді. Та що з того — лежить воно напівсировиною, неопрацьоване і незужите.
— А чому не опрацювали?
— Легко питати, та важко відповісти. Звісно, можна б довести, як то кажуть, до розуму, аби ж була надія надрукувати його. Колись скористали б історики цього краю, надто етнографи. Кажу передусім про етнографів, бо ж і ландшафт, і русла рік, і підземні поклади — все те збережеться також для наступних поколінь майже таким, яким є тепер, а побут змінюється, особливо з настанням буржуазних відносин. Багато чого в ньому відживає, замінюється новим, а фольклор, який побутує переважно в пам'яті та устах народних, просто забувається.
— То правда, — згоджується Грабовський. — Можливо, пощастить у Росії знайти видавця.
— Дай боже, щоб пощастило. Проте тішити себе райдужними сподіванками підстав небагато. Аби ж я осів, скажімо, в Петербурзі чи Москві, може б, дещо і приліпив у якесь видання, однак жити там мені не дозволять, та мене й самого туди не тягне. Хочу на Україну. Думаю, коли зможу, оташуватися в Одесі або Херсоні. А хто в тих заштатних містах спокуситься на публікування якутських матеріалів? Такі ледве чи знайдуться.
Згадка про Україну, як і скаржна розповідь Миколи Олексійовича, глибоко вразила й засмутила Грабовського. Стояв наче зачарований, не бачив уже й паперів, не чув їхнього сухого шарудіння. Іноді машинально щось запитував, кидав сякі-такі слова, а звихрені думки й почуття літали десь далеко-далеко. Розумів, що поводитися так у гостях недобре, але нічого зробити з собою не міг.
Україна. Він нею живе, дихає, мріє, снить. Здається, на Україні від нього відпали б усі його хвороби, працював би на будь-якій, найнепомітнішій посаді. Напився б цілющої води з Дніпра, заглянув у Київ, Львів, зустрів своїх заочних друзів та благодійників і серед них віджив би тілом та душею.
Україна. Але що він знає про неї? Чи повністю уявляє її собі? Мабуть, не повністю. Пушкарне, Охтирка, Валки, Харків — ото і вся, власне, Україна, яку реально бачив, а в ній — злидні аж кишать, панує сваволя старост, урядників, стражників, справників, царських офіцерів, тюремників.
Ні, вона, Україна, здається, повернена до нього тільки своєю романтичною, поетичною стороною. Може, то неволя, в якій доводиться жити, та ностальгія викликають саме цю сторону, забуваючи про інші. Можливо. Цілком можливо. Уже як пощастить вирватись туди, на власні очі все побачить, усе, нічого не обійде байдуже. Чи не розчарується тоді? З його натурою і таке не виключене.
Незабутні Шевченкові три літа, які осушили романтичні сльози молодого співця, і він почав вити совою, гоїти болючі рани нищівною сатирою, проклинати панів неситих та самого господа бога...
Але чи пощастить добратися на Україну, хоч раз ще глянути на неї?
— Ви замріялися, Павле Арсеновичу, — помітив господар невеселий настрій гостя. — Про рідні краї думаєте?
— Вгадали, — зітхнув. — Бувши там, поклоніться від мене Україні, бо мені, далебі, вже не доведеться побачити матінку нашу.
— Та що ви, бог з вами. Ого-о, я думаю, ми незабаром зустрінемось на рідній землі, згадаємо цю розмову, і вам буде соромно.