Занадто багато пережито, занадто багато гіркого досвіду набуто, щоб весело й бездумно дивитися в завтрашній день, завбачити й наблизити його.
— Ну, чого супишся? Не віриш? Он же перед тобою лежить присуд, стверджений підписами старости Красіна і двох з половиною десятків міщан та ще й печаткою. Тут недвозначно сказано — барнаульці приймають тебе до своєї громади.
— І ручаться, що справно сплачуватиму казні майбутні побори?
— Навіть самі зобов'язуються платити за тебе.
— Якщо я помру, так і не поквитавшись з царським троном.
— Усі помирають, коли приходить час...
— А до того тягтиму податкову лямку, втративши і ті дванадцять карбованців запомоги, яка належить політичним засланцям? Знаю. Вже пересвідчився. Так було і з селом Павловським, коли мене туди прийняли За те здерли двадцять п'ять карбованців, а ще чотири карбованці й сорок одну з трьома чвертками копійку — ніби на податок за біжучий рік. Сподіваючись, що барнаульці задовольнять моє прохання, позавчора їздив у Павловське — провідати, як виписатися звідти. А там знову, наче на цимбалах, заграли: виписати можна, однак мусите сплатити податок за два роки наперед. Чуєш — мусите.
— Ну, коли треба...
— Коли треба... А що дала мені та приписка до Павловського? Обернула з політичного засланця на селянина-поселенця — ото і все. Та й де ж гроші брати? Попросив би гонорар у львів'ян, так не можна його переслати — однак держава конфіскує. Заробиш у злиденного осадчого? Марна надія — то копійки нікчемні. На Вілюйщині припас триста карбованців — доїхав сюди і он помаленьку вже кінчаю їх. А далі?
— Ти ж одержиш у барнаульській громаді паспорт, а з ним — право на мандри по всьому Сибіру, і можеш спинитись жити там, де вподобається.
— Можеш, можеш... Так гадав, просячись у Павловське. А що вийшло? Поїхав до старости, прошу паспорт, а той: не дам, не можу, генерал-губернатор заборонив. От тобі й право.
— Барнаул — не Павловське, міщанська громада — не сільська. У неї більше сили.
— Навіть дуже багато — як у жебрака майна.
— Хай і так, але ж можеш поки що не мандрувати, а спинитися в Барнаулі. З кліматичного погляду це місто не таке вже й погане, у всякому разі краще, ніж Якутськ чи Вілюйськ. Головне — можеш вирватися з цього пекла. Маючи на руках присуд громади, проси в генерал-губернатора дозволу їхати до Барнаула.
— Гадаєш, дозволить?
— Чому ж би йому йти супроти громади? Ну, ще порадиться з томським губернатором.
— Якраз той і може не прийняти. Для них ніяких законів нема: не захотів — і квит.
— То вже ти дарма. Чого б йому бути проти твого переїзду? Він тебе особисто знає? Не знає. Про всяк випадок, коли вже нічого не сподіваєшся, просись у Мінусінськ, кажуть, єнісейський губернатор, котрому підлягає те місто, трохи поступливіший і людяніший.
— Людяніший? Усі вони одним миром мазані.
— Зрештою, можна проситись і до Тобольська — все ж далі на захід. Та й Віктор Костюрін там.
— Ні, ні, про Тобольськ поки що мовчи. Як не вигорить з Барнаулом і Мінусінськом, тоді можна вхопитися й за Тобольськ.
— Не заперечую. Тобольськ не втече. Спиняйся на Барнаулі й Мінусінську. Проси паспорт, аби виїхати туди. Тільки не відкладай. Зараз же бери папір, ручку й пиши.
...Владно крокував новий рік, перекривши снігами все старе. Несамовито віхолило під вікнами. Мороз судомив груди, вищав на дорогах, душив рибу кригою, гнав дрібну звірину до селищ.
У такий час знову стрілися сам на сам два Грабовських. І знову, після довгенької перерви, ожила розмова-суперечка.
— От бачиш. Ти казав: чого йому бути проти твого переїзду? Він тебе особисто не знає. А от же, відмовився прийняти. Навіть казенна палата перечислила мене в Барнаул, а іркутський генерал-губернатор Горемикін, йдучи. назустріч томському губернаторові, не дає паспорта.
— Погано, справді, виходить. Я думав, сподівався. Але на цьому спинятися не можна. Треба писати, писати, просити, клопотатися, вимагати, зрештою, — набридати. Краплини скелі руйнують.
— Краплини руйнують, бо їм допомагають сонце, вітри, люди. А спробуй тут зруйнувати. Писав уже не один раз. Нагадував. Набридав, та все те як об стіну горохом. Я йому — Барнаул, Мінусінськ, а він мені — Балаганськ, і більше нічого. Ніби глузує, їдь, мовляв. А чого туди поїду — шукати своєї загибелі? Балаганськ не кращий Якутська.
— Що ж робити?
— Не знаю. Нічого не знаю і не бачу попереду. Відаєш, сю зиму ніби трохи легше — кров горлом не йде, але дихати важко. Сам бачиш: часом до порога дійду і вже задихаюсь. Так само, як з ким побалакаю або навіть посиджу в шумному товаристві, — все мене знесилює. Опроче, в останній час я почав цуратись людей: мені важко, як до мене хтось приходить, а самому ходити ще важче. В товаристві, коли доводиться бувати, сиджу мовчки, не кажу ні слова, про що говорять — не вслухаюсь, а думаю про що-небудь своє. Часто хочеться плакати. Чую, все це — початок якоїсь хвороби, але іншим бути не здужаю; що далі, то гірше. От хіба пустять до Барнаула, може, там оклигаю. Українська книжка — се єдина втіха, боюсь, щоб не прийшов час, коли й вона обридне, як усе навкруги; се буде справжнє нещастя і моя пагуба.
— Українські книжки тобі приходять потроху, ти їх так любиш, що не зможеш зненавидіти. До того ж з Барнаулом ще не все втрачено — остаточне слово залишається за міністром внутрішніх справ. Ти ж написав йому?
— Написав.
— Добре зробив.
— Гадаєш, міністр піде супроти Горемикіна?
— Можливо.
— Цілком виключено. Ворон воронові ока не видзьобає. Усі вони діють за принципом: рука руку миє.
— Значить, виходу нема?
— Так, нема. В кожному разі — для мене.
— Як це зрозуміти?
— Дуже просто. Можна б вирватися звідси, написавши прошеніє на тему "грех юности моея и неведения моего не помяни", але такого прошенія я не можу написати і ніколи не напишу. Ніколи! Значить, сиди і "нічогісінько не жди", як казав наш великий правдовидець Тарас.
— Так, так. А може б, не відпихати з порога того осоружного Балаганська, тверезо подумати над генерал-губернаторською пропозицією.
— Їхати туди?
— Хай поки що туди, аби вирватися звідси.
— Ой-йо-йой. Уявляю собі, як мене там стрінуть, пригадавши мою участь у протесті проти якутської різанини. Створять мені ще гірше пекло, ніж тут.