Забіліли сніги

Страница 150 из 166

Сиротюк Николай

Гай-гай, скільки часу спливло відтоді — понад чотири місяці. Скоро й весна — то ж, мабуть, перед її приходом так заморозило й завіхолило. Тепер йому, порівняно з тим, як було, ніби полегшало, але ця зима назавжди закарбувала свою жорстоку печать: груди ниють, дихати важко, а ноги й зовсім зледащіли.

Він чудово розуміє: без Ольги навряд чи зможе змагатися з своїми недугами, а надто — перемогти, здолати їх. Але й розуміючи все це, не може далі залишатися тут. І не залишиться. Не дозволяє сумління, любов і повага до господарів. Адже зараз квартира Гаврилових нагадує шпиталь: у цій кімнаті лежить він, а в другій — Кость, якого теж мордують сухоти.

Важко Ользі: кожного дня треба тричі нагодувати обох, кілька разів напоїти чаєм, ліками, поставити банки, грілки. Вона намагається не виказати своєї перевтоми — бігає, жартує, бадьорить їх. Але Павло добре бачить, як вона вибивається з сил, марніє, як ширшають і густішають синці під її очима, а самі очі від того гублять свій колишній блиск і або меншають, або ж глибше занурюються в орбіти...

Віташевський зайшов збуджений і веселий.

— Є, є! — гукнув ще в сінях, зірвавши з носа окуляри, які враз змокріли в кімнаті. — Таки знайшов.

І подав книжку в брунатній обкладинці

— "Поэзия славян", — прочитав Грабовський уголос. — О-о-о! — вигукнув. — Велика, безмежна дяка вам, Миколо Олексійовичу. Для мене зараз це — прямо-таки ліки, бальзам, порятунок.

— А я це й сам знаю, — задоволено посміхнувся гість, надягаючи протерті окуляри. — Чув же, бачив, як ви побивались, як мріяли про неї.

— Де ж ви її взяли?

— У тутешньої вчительки Антоніни Михайлівни Якуцевич. Вона працює в жіночій гімназії, любить поезію і має непогану бібліотеку. Колись познайомлю з нею, думаю, будете задоволені.

— Спасибі.

— Маю для вас ще подарунок.

— Який?

Віташевський поглянув на трохи відхилені двері.

— Квартиру вам напитав. Недорога й близько звідси — на Береговій вулиці, у Габишевих. Хазяїв двоє та донька. І люди порядні, чесні. В них буде добре. От лиш потерпаю, чи не розсердяться на мене Кость Семенович та Ольга Василівна.

— А таки будемо сердитись, Миколо Олексійовичу, — сміялася Ольга, заходячи в кімнату. — Навіть розгніватися можемо. Ми з Костем уже почули ваші секрети. За книжку дякуємо, а Павла Арсеновича в такому стані не відпустимо, поки не одужає. І не наполягайте.

— А я й не кажу, Ольго Василівно, зараз, — мовив Віташевський. — Так, після одужання цілковитого й гарантованого, квартира почекає. Габишеви не квапляться. Маю до вас, Павле Арсеновичу, одну невеличку справу, але про неї скажу, мабуть, потім.

— Для чого ж відкладати? Кажіть.

— Так, так, — докинула Ольга. — Замахнувшись — бийте. Чи при мені говорити не можна? Чоловічі потаємини?

— Можна й при вас. Ви, Павле Арсеновичу, якось говорили, що взяли б собі учнів. Учора, коли я був у Якуцевичів, Антоніна Михайлівна просила підшукати для однієї гімназистки репетитора. Та дівчина в цьому році має закінчити гімназію, але довго хорувала і відстала. Ну, вчителька, звісно, хоче...

— Часом, не для доньки осадчого? — перебила Гаврилова.

— Для неї. Здається, Анфісою звуть.

— Так, так, Анфісою, — ствердила Ольга і якусь мить подумала. — Невелике щастя. Дивна вона, ця дівчина. І вродлива собою, і розумом бог не скривдив, але чогось ніби їй бракує. Кажуть, дуже химерна, не має ні характеру, ні сили волі, ані твердих переконань. Та ще й з міщанськими забаганками...

7

Цього разу повернувся Байбал, коли в хаті вже блимало світло. Мовчки скинув шапку, роздягнувся, грузько сів на лаву і втупив очі в долівку, наче йому було соромно. Кучмата голова низько схилена, плечі згорблені, весь якийсь жалюгідний. Коли б не важке дихання, час від часу перериване зітханням, можна було подумати — старий скам'янів.

Що з ним? Не запитав про здоров'я, як завжди. Наче й не помітив того, що хворий не лежить, а сидить за столом, працює. Чим так заклопотаний? І де був? Пішов ще зранку, мав тільки зайти до Габишевих, оглянути кімнату, познайомитися з хазяями. Чи, може, Габишеви передумали, і він шукав іншу квартиру?

Грабовський кладе на стіл книжку, котру читав, поволі зводиться на ще не зовсім слухняні ноги. Голосно кашляє, нагадуючи про себе, і обережно ступає по кімнаті, як дитина, що вперше смакує насолоду самостійної ходьби.

— Ну, як там?

Довго чекає на відповідь, але Байбал мовчить.

— Були в Габишевих?

Старий тільки болісно зітхнув.

— Бачили кімнату?

Знову довга мовчанка.

— Сподобалась?

Байбал нарешті зводить голову, і Грабовський бачить у його вицвілих очах сльози, а на лиці — темно-червоні садна.

— Що трапилось? — стривожився.

— Скажи мені, Павле, скажи! — вибухає старечий голос. — Куди тепер іти? До кого вдаватися? Де шукати?

— Габишеви не хочуть мене прийняти?

— Скажи, кому скаржитись?

— На кого?

Але старий не відповідає.

— Правду ти говорив, ще там, у наслегу, а я, дурень, не вірив.

— Ви про що?

— Та про губернатора ж.

— Ходили до нього?

— Ходив, хай з нього дух вийде.

— Прийняв?

— Не допустили. Став їм викладати про озеро, а вони розреготалися й виштовхнули мене геть. Так само, як мархінський писар, як вілюйський справник. Біля управи здибав одного чоловіка — нашого ж таки, якута, що сторожує там. Розказав йому все, а він і порадив: <Ти, каже, зроби, як інші. Їх теж не пускають до губернатора. Вони чекають тут, під управою, а коли губернатор, скінчивши службу, йде додому, переймають його, стають на коліна і виповідають свої скарги". Так я й зробив. Тільки-но губернатор вийшов з управи, я впав на землю, але не встиг і слова вимовити. "Забрати!" — гукнув солдатам. Ну, ті й схопили мене. Я відбивався, то вони понадавали мені, скільки захотіли.

Байбал пройшовся пальцями по виразках на обличчі, нервово зіщулився, обхопив руками голову і весь затрясся в давкому риданні. Видно, намагався стримати сльози, та не міг.

Грабовський стояв остовпіло, не відаючи, чим допомогти цій людині, завжди такій незламній, беручкій, сповненій віри, а тепер безсилій та безпорадній.

Що викликало це розпучне ридання? Криваві садна, чорна кривда, образа? Несправедливість? Можливо, й вони, можливо. Але найголовнішим було, мабуть, інше — крах святої мрії. Так, так, Байбал, очевидно, прощався з своєю роками виплеканою мрією-надією, і його душили невтішні сльози.