— Хоч би повечеряли зі мною, — просить Грабовський.
— Дома марнувати харч? — дивується, як завжди, старий. — Хіба там, на озері, нема що їсти? — І вже переводить на інше: — На річці нині був?
— Був.
— Добре. Тільки у воді не засиджуйся. Більше грійся на сонці.
— Я так і роблю.
— До Краніхфельдів завтра не збираєшся?
— Ні. Багато роботи. Піду в суботу.
— Бувай здоровий.
— Ідіть щасливо.
Але ранок зруйнував усі плани. Грабовський ще й не скінчив снідати, як принесли лист з окружного поліцейського управління. Вілюйський справник сповіщав: йому, Грабовському, дозволено приписатися до будь-якої сільської громади в межах Якутської області, коли та громада не буде заперечувати.
Повідомлення Кочаровського так схвилювало Павла, що він і не доснідав. Нашвидкуруч помив посуд, замкнув юрту і подався з наслега до Мархінського висілка. Ішов недавно скошеними луками, обминаючи копиці пахучого сіна, а в голові клубочилися ще не зовсім ясні, але райдужні думки і плани. Очевидно, такий самий дозвіл уже мають Краніхфельди, Генрик Адамович, Михайло, Микола, Софія. От якби всім пощастило пристати до одного села, здобути паспорти і цілим гуртом майнути з Якутії. Спершу влада, мабуть, не пустить у Європейську Росію, та поки що можна пожити і в Західному Сибіру, а потім...
— Обережно! — почув оклик і підняв голову. Прямо перед ним, під копицею сіна, сидів Віктор Кра-ніхфельд, замотуючи ногу онучею.
— Чого тут розсівся?
— Перевзуваюсь, бо муляє, — посміхається Віктор. — Біда з цими поетами, та й годі. Тиняються, як привиди. Так легко й чоловіка розтолочити. Куди торочишся?
— До вас.
— Хочеш похвалитися, що нарешті станеш гречкосієм? Вітаю тебе, бурлаче, і зичу всілякого гаразду на новій життєвій ниві.
— Ви також отримали повідомлення з Вілюйська?
— Учора. Значить, ти мені, а я тобі несли однакову звістку.
— Виходить, так.
— Тоді я обертаю голоблі, і почимчикуємо до нас. Згода?
— Хай.
Краніхфельд натягнув чоботи, і рушили.
— Ну, як ти дивишся на цю царську ласку?
— Особливо нема за що дякувати, хоч поселенець має більше права, ніж політичний засланець.
— Більше?
— Маючи паспорт, він може мандрувати по Сибіру.
— Ти в це віриш?
— Правду кажучи, не дуже, однак юридичне...
— А насправді?
— Треба, Вітю, домагатись того, щоб де-юре дорівнювалося де-факто. Це — перше. І друге. Якщо нам навіть заборонять мандрувати, то цим дозволом ми все ж можемо скористатись на краще.
— Приснилися бабці дівочі вечорниці.
— Не поспішай. Могли б ми, балаганці, приписатися до одного села? Могли б. А це вже діло: принаймні вкупі легше жити.
Краніхфельд відповів не зразу. Видно, думав.
— Загалом ідея досить спокуслива, — обізвався нарешті. — Давайте до нас.
— У Мархінський виселок?
— А чому б ні? Він не гірший за інші наслеги Вілюйщини.
— Може, й не гірший, та мене більше вабить село Павловське.
— Там Олексій Макаревський живе?
— Жив. Недавно виїхав у Росію. Справа тут не в Макаревському, а в тому, щоб бути ближче до обласного центру. В Якутську багато політичних засланців, книжки, преса.
Краніхфельд, який досі був у веселому, навіть грайливому настрої, враз спохмурнів. Знову помовчав.
— Ти, Павле, маєш рацію, — сказав якось глухо, немовби вибачався. — Та, на жаль, приєднатися до твого плану ми не зможемо.
— Чому?
— Спитати легко. Ех, друже, ти, запеклий холостяк і непоправний романтик, багато чого не розумієш. Я й не дивуюсь, однак вдумайся сам, вдумайся не книжно, не з висоти політичних програм і переконань чи покликів громадських, а по-людському, стоячи обома ногами на цій грішній землі. Скільки потрачено за три роки праці, сил, здоров'я! Ми лише обжили садибу, хату, вирубали та викорчували біля двох десятин лісу під поле. І все це тепер покинути?
— Можна спродатися.
— Кому продамо? Хто його купить у цьому нещасному висілку, купить так, щоб бодай труд вернувся? Ніхто. А потім, куди поїдеш, сподіваючись дітей? Ні, ми з Евеліною остаточно вирішили хліборобити тут доти, доки не дістанемо права повернутися в Росію. Іншого виходу нема.
— Ні, є.
— У переїзді до Павловського?
— Хоча б.
— Ну що ж. Клич у Павловське Миколу, Софію, Михайла, переїздіть туди, обживайтесь, а потім гукнете нас.
— Завтра ж напишу вілюйцям та верхоянцям. Якщо ніхто з них не пристане, поїду в Павловське один.
6
Хворі ноги аж гули. Чув, як вони, попухлі в колінах, наливалися чимось важким і пекучим, немовби розтопленим оловом, а одійти від вікна не міг. Спершись ліктями на лутку, надсадно хукав у шибку, тер її пальцями, знову хукав, набираючи повні груди повітря, але крижаний накип не танув. І це завдавало ще більшого болю. Зовсім нічого не видно. Що там діється на світі божому? Чи все догори ногами пішло, чи провалюється в безодню?
— Знову?! — донісся стривожений голос Ольги, яка нечутно зайшла в кімнату. — Чому встав?
--— Та я... — похопився Грабовський. — Я...
--— Знаю, знаю, — перебила. Говорила, наче одрубувала кожне слово і сердито жбурляла в нього.
Її лице з морозу пашіло, а на оксамитових бровах сріблилися дрібненькі краплини розталого снігу.
— Хто тобі дозволив?
— Хотів поглянути, що надворі робиться. Дослухаюсь — реве, свище, стогне за вікном, будинок аж скрипить. Олю, зрозумій...
— Розумію, все розумію, але зрозумій нарешті й ти: тобі необхідно лежати, коли хочеш видужати. Лежати, — повторила з суворим притиском.
— Доки ж лежати? — запитав з глибоким душевним надривом. — Навіть камінь не витримає такої муки. Скільки ще валятися колодою?
— Скільки треба, стільки й можна, Павле, — в її голосі також забриніли крихкі нотки. — Лягай, прошу тебе, не муч мене.
Скоряючись її проханню, спробував зробити крок, але кволо захитався, мов лозина під рвучким вітром, зціпив зуби і знову схилився до лутки. Замість зойку, який застиг у очах, тільки болісно кашлянув і весь позеленів.
Вона підбігла до нього.
— От бачиш, — скрушно зітхнула і припала лицем до худого плеча. — Ну чому ти такий неслухняний, Павле?
Він дихав важко й хапливо. Губи смикались, наче мимрили щось, та чути не було.
Взяла під пахви, як дитину, підвела до ліжка, поклала і вкрила верблюжою ковдрою. Збивши подушку, торкнулася рукою чола.