Весною повіва;
Земля квіточки викида,
Буяє травка молода,
Все мертве ожива.
Веселе сонечко блистить,
Проміння щедро ллє;
Гайок привітно шелестить,
Неначе кличе пригостить;
Струмочок виграє.
Сіяють злотом небеса,
Витьохкують пташки...
А груди думонька стиска;
Ховає зверхня ця краса
Смердючі болячки
Поклавши ручку на стіл, виходить з хатини. Довго стоїть за порогом, оглядаючи тайгу, що тулиться до берега Вілюя. Непривітна зараз вона, якась злиденна й насуплена, аж смутком повіває, наче після пожежі.
То ж там, на Україні, зараз уже одцвіли сади, поля ряхтять квітами, люди майструють, нагострюють сапи, коси. А тут тіль-тіль розворушується земля. Та й повільно ж, мов тюрма. А для чого в цьому краї тюрми? Достатньо запроторити людину сюди — і вона вже в тюрмі, хоч і незамкнутій.
Добре колись казав Микола Ожигов — як звідсіля втечеш? І куди? Взимку замерзнеш серед снігів, а влітку — пропадеш у хащах та болотах. І влітку і взимку — хижа й голодна звірина. Страшний край.
А люди як люди — і там і тут. Їхні радощі й болі, думи й праця. І мрії про щастя. Дабиит ловить звіра. Байбал прагне подолати одвічну мерзлоту, одігнати тайгу, здобути людям родючу землю. Балбаара збирає насіння всілякої городини. А он десь, зовсім поблизу, наче за стіною, чути, як і в Охтирці чи Харкові, дружний перестук сокир, молотків, повискування пилки.
Він добре знає, звідки все те долинає — з будівництва купців Розторгуєвих, де Байбал і Дулемба заробляють нужденні копійки.
Вони, купці, квапляться, хочуть ще в цьому році розгорнути промисел. Риба, м'ясо, хутро. Готуй свої руки, Дабиите. Ніколи вже не розігнеться твоя натруджена спина, Байбале...
Грабовський уже не раз ходив на будівництво Розторгуєвих. Придивлявся, як споруджуються будинки.
Він знає багатьох з тих, що тут працюють, — і росіяни, і чукчі, й українці, і ескімоси, а найбільше — якути. Учора був свідком нещасного випадку: коли висаджували на стіну масивну балку, вона зірвалася і чотирьох теслярів покалічила, а Киргиелей наклав головою.
Учора ж таки поховали сердегу. Просто запорпали в землю — та й усе. Просили люди Розторгуєва змилуватися на похорон, але дука відмігся: сам, каже, винуватий, роботу мені затримав.
Книга четверта
БІЛЬ У СЕРЦІ
Броджу, тиняюсь, мов потороча,
Тужу день божий — ввечері, вранці...
Чи ж приголубить душа жіноча
Хоч на хвилинку, хоч наостанці?
Стою, питаю... Нема ні гуку...
Мутиться розум, слабіють сили ..
П. Грабовський
1
Уже понад тиждень минуло після від'їзду Гаврилова в Якутськ. Тоді, як удвох ішли з берега, випровадивши Костя Семеновича, Ольга просила не цуратися їхньої господи, навідуватися.
Він обіцяв, та своєї обіцянки не виконав. Чи не нагнівалася, чи не зобидилася? Можливо. Бо ж сама не заходить до нього. І якщо нагнівалась, то справедливо: скільки сил оддала, рятуючи його від різних недуг, і нічого за ті послуги не бере. З його боку вийшло таки нечемно, негарно і нелюдяне.
Але хіба він не відвідує тому, що не хоче, зневажає? Ні, ні! Відчуває і добре розуміє: як піде, то не вгамує свого серця. Воно здолає і його, і її. Так, так, — здолає.
А чи має він моральне право кохати Ольгу? Надійка була вільна, як птах, ця ж заміжня, з родинними обов'язками, хворим чоловіком. Ні, не має права. До того ж йому ще не відомо, чи кохає вона його.
Тому не ходив усі ці дні до Гаврилових. Не хотів також людського поговору. Сподівався, серце охолоне, вгамується. А воно...
Учора побачив Ольгу з вікна козачої школи, коли проходила вулицею, і знову весь спалахнув. Довго після тогo блукав по місту. Хотілось зустріти її, і боявся. Навіть придумував собі різні ситуації несподіваної зустрічі, їй загрожувала небезпека, він рятував її...
Прийшов додому за північ. У сінях знайшов записку. Прочитав уже в хаті, при свічці: "Хотіли бачити Вас, та, на жаль, не застали. Чого цураєтесь? Є новини".
Підпису не було, але пізнав Ольжину руку.
Лаяв себе, відшукуючи в пам'яті найдошкульніші слова. І чого понесло його до тієї школи? Мав надію зустрітися з учителем, котрий обіцяв підшукати йому учнів. Це міг зробити й іншим часом. Та й то — хіба ж знав, що вона саме тоді йтиме? Приходила. "Чого цураєтесь?" Цураєтесь. Боже святий, боже правий! Цуратися святині? Де це було, коли, в кого? А що там за новини? І хто разом з нею міг бути? Ромась? Дулемба? Чоловік? Останнє найімовірніше — чого ж би писала від чийогось імені. Значить, новини привіз Кость Семенович. Які вони?
Не заспокоївся до самого ранку. Безліч разів перечитував ті кілька слів, виведених милою рукою. Уже й напам'ять вивчив їх, звільна повторював, як молитву, а все ж у папір заглядав. Кожне слово з того рожевого паперу дихало на нього святешно й загадково. Вдивлявся у них, наче в чари. І думав. Рано-вранці він таки піде до Гаврилових. Не піде — побіжить. Саме вранці. Щоб побалакати з Костем Семеновичем і не стрітися з Ольгою, яка буде в колонії. Так. Тільки так.
Та ранком, і сам не розумів чому, але снувався по хаті, як замовлений. Перегортав старі часописи, переглядав якісь нотатки, в котрих нічого цікавого не знаходив. Уже почав ловити себе на мислі, що навмисно зволікає свій прихід до Гаврилових. Відчував, чому саме так робив, — Ольги ж зараз дома не було, — але побороти себе не міг.
І раптом сама Ольга ластівкою майнула під вікном. Навіть не повірив тому. Та як не повірити, коли ось вона вже переступила поріг. Свіжа й радісна, коси живим сріблом ворушаться на плечах, а щоки аж пашать райдужними рум'янцями. Видно, бачить його спантеличеність і сама починає розповідати. А далі — дивна розмова.
Так, так, учора вона приходила разом з Костем, перед від'їздом чоловіка.
Куди поїхав?
У Якутськ.
Як там поживає Гіммер?
Видужав ніби, але звідти вирушив не до Вілюйська, а в Ташкент. Чи тимчасово, чи назовсім — невідомо. Це розповідав Костеві Серж. Казав булькач, Гіммер почуває себе скривдженим. Лікар немовби ніяких лихих замірів супроти Ольги не мав, усе те вона сама вигадала; сподіваючись прославитися серед політичних засланців. Він, Гіммер, і зараз не має лихого серця на неї. А от Серж за свого друга відплатить. Не Ользі, ні, комусь іншому, то ще буде видно, але відплатить.