Власне, й балакати не хотілось. Коли поралася біля нього, він крадькома дивився на її хвилясті коси, високе біле чоло, оксамитові брови, а найбільше на пальці — довгі й моторні, як у музикантів. Дивився і жадібно вдихав їх неповторний запах. Без неї знову снував думки — звихрені, непевні, п'янкі.
Розмовляючи, не згадували ні про лепрозорій, ні про Гіммера, ні навіть про статтю, що збиралися разом писати.
Якось він спробував заговорити про все те, але вона затулила йому рот рукою.
— Не треба. Потім. Видужуйте.
Сьогодні нарешті підвівся. Ранком, як тільки Байбал пішов додому, зразу сів за стіл. Статтю про Гіммерові вчинки закінчив аж перед обідом. Поставивши останню крапку, випростався і полегшено зітхнув.
Як завжди, без стуку зайшов Ромась. Вибачився, що давно не був у нього — все гасає по наслегах, переписує, інструктує.
Прочитавши статтю, захоплено вигукнув:
— Добре, Павле! Гостро, гаряче, а головне — вірно й справедливо! Пора. Я про ті чорні Гіммерові справи чував немало навіть у далеких наслегах. Люди скрізь ремствують на лепрозорій.
— Чув? А чому ж мовчав? Чого приймав того нахабу в себе дома? Знай, коли й далі прийматимеш, — я тобі більше не друг і не товариш.
Так, Михайло чував навіть гидкіше, ніж тут написано, Але не знав, чи то було правдою. Павлові про те не казав, бо знав, що Грабовському вистачає й своїх клопотів. А що Гіммер в'язнув до Гаврилової — про те таки не відав. Словом, статтю треба посилати. Але куди?
— У Тобольськ. До Віктора Костюріна. Той, якщо зможе, надрукує.
25
Повернувшись з пошти, Грабовський застав дома, крім Дабиита, який залишався в хаті, майже всіх вілюйських засланців.
Були до краю збуджені й стривожені. Говорили голосно, обурювалися, а Михайло Ромась, розмахуючи руками, гукав на все горло:
— Голову йому одрубати треба!
Коли трохи вгамувалися, розповіла Ольга. Сьогодні вранці викликав її до себе Кочаровський і допитував, які зв'язки підтримує вона з тутешніми засланцями, зокрема з Грабовським та Дулембою. Казав, має відомості, нібито вони втрьох склали якусь протиурядову спілку і готують цілу політичну акцію. Пропонував припинити те спілкування. Він, мовляв, такого не потерпить: може заарештувати й відпровадити в Якутськ — хай там розберуться. Про Гаврилова й не згадував — значить, фотографа у доносі не названо.
Кость Семенович додав: нині післяобід він під великим секретом дізнався від писаря поліцейського управління, що доніс справникові Дмитро Гіммер.
Повідомив також Михальський: учора він чув на ярмарку між людьми, нібито Гіммер відає про статтю Грабовського проти нього і обіцяє суворо відплатити Павлові. Начальник лепрозорію також розпускає поголоску про існування серед засланців таємної політичної змови. Ту чутку, кажуть, поширює й шаман, котрий на дружній нозі з Гіммером.
До глибокої ночі точилися розмови. Усі пригадували, хто і коли приватно зустрічався з Гіммером, про що була чи могла бути балачка. З'ясувалось: Ольга, крім служби, зустрічалася з Гіммером у хворого Дабиита та на читаннях "Історії матеріалізму" Ланге в Ромася. Більше, здається, ніде й ніколи...
Ухвалу вчинили одностайно: завтра Грабовський і Дулемба, якщо їх не покличе справник, самі підуть до нього й постараються розкрити йому очі на брехню донощика. Якщо ж Кочаровський не повірить їм, вони зажадають очної ставки з наклепником, прізвища якого нібито не знають.
Опріч того, відтепер усі засланці оголосять Гіммерові обструкцію: ніхто з ним не вступає в будь-які стосунки й розмови, навіть не вітається.
Дулемба запропонував: коли розмова у справника не дасть бажаних наслідків, треба зібратися на вечір усім, запросити Гіммера і, як прийде, влаштувати йому суд.
— Та не словесний, а кулачний, — додав Ромась.
— Тепер він, либонь, не прийде, — висловив здогадку Кассіуші.
— Ні, ні, більше таки не прийде, — ніби ствердив Дабиит. — Не прийде!
***
Наступного дня Дулембі і Грабовському не пощастило поговорити з справником. Вони застали його на службі, але той дуже поспішав. Казав, викликають до губернатора. А як поїхав — наче у воду впав. Минуло понад два тижні — не повертався.
Засланці стривожилися. Що все те значить? Може, Кочаровський там, у Якутську, займається доносом, може, саме його й повіз, збрехавши про виклик. З дня на день, з години на годину сподівалися "гостей" з обласного поліцейського управління. Уже чекали трусу: все, що могло викликати підозру, позаховували або й знищили. Деякі книжки та папери Грабовського перекочували з вартівні в Дабиитову садибу і були сховані в копиці сіна.
Грабовський бідкався. Як, звідкіля Гіммер вивідав про статтю? Невже поштмейстер розклеював конверта, читав написане і розповів Гіммерові? Цікаво. Але важливіше інше: чому мовчить Віктор Костюрін, чому не публікує статтю про порядки в лепрозорії? Невже щось сталося з "Сибирским листком"?
Цю останню загадку нарешті розвіяв лист, що вчора прийшов від Костюріна.
Так, сталося: в "Листка" ускладнення з цензурою, тому він зараз не може виступити з статтею політичного засланця — цензура не пустить. Віктор Федорович повідомив, що допис про Гіммера він одіслав у тижневик "Неделя", а чи надрукують його, не відає.
Ще болісніше, ніж Грабовський, переживав Гаврилов. Він понад тиждень валявся в ліжку, змарнів, зсохся. Навіть поривався їхати до губернатора зі скаргою на Гіммера, хотів просити, щоб його дружину повернули в лепрозорій, а кривдника й наклепника покарали. Але товариші відраджували: їхати зараз не варто, треба почекати Кочаровського — коли справник офіційно повідомить прізвище донощика, тоді й скарга буде вагомішою.
Михайло Ромась і в наслеги та управи не їхав. Ходив хмарою грозовою. Потирав руки, чекаючи, щоб справник не оголосив прізвище донощика: можна буде влаштувати кулачний суд Гіммерові, остаточно звести з ним рахунки.
А Дабиит мовчав, сердячись на свою праву ногу, яка все ще поболювала й змушувала його спиратися на палицю. Тепер рідко заходив до Грабовського, а коли й навідувався, то сидів мовчки, думаючи про щось своє.
Нарешті приїхав з Якутська Кочаровський. Але ні Ольгу, ні Грабовського, ні Дулембу до себе не викликав. Павло Арсенович та Генрик Адамович пішли до нього самі. Він вислухав їх, сказав, що донос про їхнє спілкування справді є. Навіть переказав зміст, а донощика не назвав. Цього вони, власне, й не чекали, плекаючи надію вчинити суд.