— Не журись, козаче. Були б руки, мука для них знайдеться. Невдовзі почнемо жнива, потім підійдуть буряки, кукурудза... Про Оксану Петрівну нічого не чув?
— Нічого.
— А я трохи чував.
— Що?
— Вчителювала вона ніби на Чернігівщині, доки не втрапила на її слід наша охтирська управа. А втрапивши, написала чернігівській управі, змерзила дівчину, то й звідти випровадили, сердешну. А наш бугай спився.
— Хто?
— Обухівський, учитель. Перевів, п'янюга, школу на пси: з причілка обвалилася, вікна потрощені, парти розламані. Ніхто паливо не завозив, отож після водохрещі всі школярі переслабували. Нема пуття і, видать, не буде.
Кузьма зітхнув, змовк.
Павло глянув на смужку свіжої ріллі, яка під гарячим сонцем поволі вже губила свій масний полиск, обертаючись з чорної на сіру. Там тирлувалася сила-силенна гайвороння. Вони перестрибували зі скиби на скибу, хазяйновито оглядаючи кожну грудку, довгою вервечкою тяглися понад борозною.
Потім перевів погляд на Кузьму. Його великі руки, пересотані товстими жилами, лежали на вигнутих дерев'яних чепігах, наче приковані, а схилене костисте тіло під косим промінням надвечірнього сонця скидалося на гору. Міцний дядько Кузьма, міцний, як дуб. Колись, кажуть, ніхто з старосільських парубків не міг подужати його. Та й тепер сам перекидає хуру гною, а плуг одною рукою викидає на воза.
— Агов! — гукає передній плугатар, що вже вийшов на суголовок. — Кінчаймо. Субота ж, скоро до церкви покличуть.
— І то правда, — відгукується інший. — Усього не переробиш.
— Та й пан більше не заплатить, хоч ти тут і до самої півночі сліпай.
На старосільській царині, що бралася ріденькими сутінками, орачі побачили гурт людей і спинились. Посеред гурту сліпий кобзар торкав пальцями струни бандури, тихо співав надтріснутим голосом, а йому підтягував хлопчик-поводар.
Ой летіла качечка, в очереті впала,
А в місяці у лютому панщина пропала.
Пішла вона, повіялась темними лугами,
А за нею вражі пани біжать з ланцюгами.
До гурту під'їхав на баскому коні лановий. Перехнябився в сідлі і приклав вижолоблену долоню до вуха. На нього ніхто не звертав уваги — слухали.
Пішла собі, повіялась, аж луги тряслися,
А за нею дармоїди: "Матінко, вернися!"
— Не вернуся, не вернуся, — та відповідає,
— Мордували ви кріпаків...
— Досить! — одірвав лановий руку від вуха і висмикнув з халяви нагая. — Зараз же забирайся звідсіля, старцюго! Верзе, паливода, всіляке...
Він люто приострожив коня, і той звівся передніми копитами прямо над людськими головами. Але ніхто не рушіїв з місця. Кузьма метнувся до коня, схопив за вуздечку і поставив його на всі чотири.
— Чого треба? — гнівно запитав напасника. — Завітав божий чоловік... Таких сам господь велить не чіпати, а ви... Ми ж не в загоні.
— Не в загоні... — схопився лановий за слово. — А воли стоять посеред дороги. Чому не загнали у двір?
— Нічого з ними не станеться. Заженемо. Їдьте собі з богом та миром. Агей там, хлопці!
Орачі пішли до волів. Кузьма покликав Павла.
— Що, дядьку?
— Веди діда та поводиря до мене, а я оджену волів.
Повернувся Одновухий додому, коли вся його родина та гості сиділи за столом. На столі — нехитра вечеря: молоді огірочки, цибуля, часник, товчена картопля і вареники з вишнями. Після убогих бурсацьких харчів усе те здавалося Павлові неймовірною розкішшю.
— От ви, чоловіче добрий, співали про лиху панщину, — сказав по вечері господар кобзареві. — То правда. Однак нам, заробітчанам, і тепер нелегко.
— Знаю, — кивнув пелехатою головою кобзар. — Ми і про те співаємо, але сьогодні не встигли. А ке лиш мою годувальницю, — махнув рукою поводареві.
Узяв бандуру, помацав кілочки, підладив струни, приструнки і почав:
Он зацвіла калинонька нижче перелазу,
Було добре наймитові в хазяїна зразу.
Один тиждень було добре, на другий вже гірше,
А на третій — пішов наймит у поле не ївши.
"Іди, іди, робітничку, не скаржся нікому,
Як не нажнеш дві копиці, не приходь додому".
Кузьма, зануривши пальці в кучму, смокче цигарку, а його дружина присипляє дитину і ріжком хустки витирає очі. Ледве стримують сльози також Павло і Степан Бодяк, який теж прибився послухати сліпого співака.
Прийшов наймит додомоньку, та не встиг і сісти,
Багачева жінка гуде: "Дай-но волам їсти.
Іди, іди, волоцюго, не заходь до хати,
Бери збрую та сокиру, їдь дрова рубати!"
12
Повернулись бурсаки з храмового свята веселі, безжурні, але таки добре притомлені. Згадували смачне пригощання між гробками церковного подвір'я, хвалили щедрих тіток, які так вдатно злагодили празникову трапезу, і задоволено погладжували животи, набубнявілі, мов барильця з водою.
Найщасливішим був, мабуть, Грицько Любинський. Не пішов навіть на поклик Ткаченка. Ліниво плентаючи обважнілими ногами, спинився біля Бодякового ліжка, обвів напівсонними очима подушку і схилив чубату голову.
— Вибачай, Матвійку, — відказав другові. — Треба полежати, щоб сало зав'язалось довкола пупа. Оце так уконтектувався, дай бог здоров'я гарним молодицям. Люблю такі свята, хлопці, дуже люблю, спасибі тому, хто повигадував їх. Ех, трохи очкур не трісне. От якби храм бував щодня або хоча б двічі на тиждень. Житуха, брат! У клас не гонять, не мучать лексиконами. Помолився чи ні, а воло напакував. Га?
Ніхто не відгукнувся — усі теж спочивали, де котрий втрапив. Скоро й позасинали, забувши про підготовку до завтрашніх уроків. Лише один Михайло Приходько, який завжди останнім лягав спати і першим пробуджувався, зразу сів за книжки.
— Бог на поміч, зубрило, — побажав йому напівсонним голосом Любинський і блаженно розкинув руки.
Михайло далебі не почув такого зичення, заклопотаний довгими та незрозумілими молитвами й капосними вокабулами.
Грабовський та Бодяк прийшли зі свята перед заходом сонця. Побачивши на своєму ліжку непрошеного пожильця, Степан обурився.
— Ану вставай, — смикнув Любинського за штанину. — Чого вклався?
Повернувшись на бік, Грицько промурмотів щось невиразне і згорнувся бубликом.
— Вставай, кажу тобі. Одягнений, ратиці брудні...
Корпус почав прокидатися. Продер очі нарешті й Любинський.
— Чого валуєш?
— Хто тобі дозволив? — наступав Бодяк.