Вона завважила його подив.
— Вибачай, що такою нечупарою застав, — хапливо розгладжувала свою спідницю, густо заляпану глиною, фарбою й схожу на потерту церату. — Оце так кожен день, ніколи вгору глянути. Віктора бачив?
— Так.
— Заходь, — показала на двері сусідньої кімнати, завішані полотнищем. — А я зараз, — і вийшла в сіни.
Кімната, в яку потрапив, була вже обжитою й дихала домашнім затишком. На вимазаній жовтою глиною печі, пофарбованій підлозі, заскленому вікні, на ліжку, столі, стільцях — скрізь відчувалась увага вимогливої до себе господині. Вразила тільки в'язка книжок у кутку, напівприкрита рядниною й затрушена дерев'яними стружками. Поглянув на неї — і аж плечима пересмикнув, наче хотів скинути з себе неприємне враження.
— Кажу, коли не брешеш, — говорив Віктор, заходячи в кімнату, немовби продовжував незакінчену надворі розмову. — Бо та дотепна й там, у тюрмі, справедлива приповідка, Павле, зараз не підходить нам — робимо для себе. Чого ж стоїш, наче засватаний, сідай і розповідай, як воно там у тебе.
— Не розказуй, Павле, — донісся голос Евеліни з-за стіни. — Почекай мене, я теж хочу послухати.
За якусь хвилину-дві вона зайшла, вже зачесана і перевдягнена, але не в тому вбранні, в яке вдягалася раніш, а в новому — кольористому і облямованому на грудях та рукавах білячим хутром.
— О, ти, бачу, гарно пігментуєшся, — відзначив Грабовський.
— Справді? — зашарілася. — А Віктор каже... Інакше, Павле, й не можна. Тут з гімназичними забаганками далеко не поїдеш. Тут потрібно бути як і всі інші, бо цуратимуться і засміють До того ж мені вбрання місцевих жінок подобається. Все. Мовчу. Тепер хвалися ти.
— Хвалитися нема чим. Лічу дні, як скупердяй червінці, ото і все.
— Хворієш знову?
— Зараз ніби нічого. Сиджу, читаю, пишу потроху. Недавно отримав листа від Миколи Ожигова Пише, важко було добиратися до Верхоянська. Він там перукарює й самотужки вивчає медицину. Кланяється вам од себе и Софії. Вони, либонь, також побралися.
— Уже?
— Може, ще й ні, та поберуться. Це відчувається з листа.
— А ти бурлакуєш?
— Як бачите.
— На тому затявся?
— Ні, не затявся. Поспішати нема куди, і поки що цим не сушу голови.
— Не сушу голови, — докірливо повторив Віктор, голосно клацнувши язиком. — Ех, Павле, Павле, нема кому взяти тебе в руки Тобі найперше треба одружитися. Добра, турботлива жінка підтримала б, зміцнила твоє здоров'я і взагалі… От, скажімо, я...
— Тут зараз, Вітю, не про тебе, — вставила Евеліна. — І не повчай Павла, сам не маленький.
— Я не повчаю, а кажу правду. "Читаю, пишу потроху..." І ти йому віриш, що потроху? Мабуть, так само працює, як працював у тюрмі — дні і ночі, не виходячи навіть на повітря. Сама ж знаєш, як йому потрібні затишок і відпочинок. Послухай, Павле, щирої ради — кинь до лиха оте бурлакування. Зрозуміло, тобі після Надії полюбити іншу нелегко, але життя є життям. Візьми хоча б Софію: вона теж кохала Юхима Новаковського, за ним добровільно пішла в Сибір, має сина від нього, а тепер, сам ти кажеш, що відчув між рядками. Знайди собі вірну дружину, збудуй хату. Ми посадили картоплю, сподіваємось непоганого врожаю, а на той рік хочемо викорчувати пні, там, де зрубали дерева для будинку, і посіяти ячмінь. Володимир Галактіонович, живучи в Амзі, також...
— Спасибі, що згадав Короленка, — перебив Грабовський. — Про <Шільйонського в'язня" і досі нічого не сповістив?
— Нічого.
— Отак звідусюди, — зітхнув Павло. — А про Сигиду, Вікторе, ти зайве кажеш. Вона не стоїть на перешкоді. Не хлопчик, добре розумію, її нема і вже не буде. Я ніколи не забуду Надію, до останнього подиху любитиму мою прекрасну сестроньку. Діло зовсім не в цьому. Хазяйнувати тут, друзі мої, я не хочу і не збираюсь. Все тягне мене в Якутськ або хоча б поближче до нього. Якби ж то пощастило.
— Щось уже робиш для цього?
— Трохи. Пам'ятаєте Олексу Макаревського, харків'янина?
— Того, що був на вечері у Віташевських?
— Він. Ну, так я вже перехрестив його на свого близького родича, двоюрідного брата.
— Як?
— Дуже просто. Місяців два тому подав іркутському генерал-губернаторові заяву, в якій, посилаючись на своє погане здоров'я, прошу перевести мене в Якутський округ, до двоюрідного брата Олекси, який, мовляв, доглядатиме мене. Приклав і ту довідку, яку дав мені лікар Гусєв, — може, клюне. Чекаю.
— Хай бог помагає, як то кажуть, а ми вирішили не рипатися. Оце закінчимо будинок, обгородимось та й почнемо хазяйнувати. Евеліна уже й насіння дістала, щоб розвести квітки на вікнах.
— Я б і виноград розвела, — докинула Улановська. — Але він тут не росте, а квіти, очевидно, ростимуть. Ну, та це ще побачимо. Зараз я почастую тебе, Павле, своїм обідом. Коли б знала, що прийдеш, зварила б український борщ, галушки з сиром.
Вона підвелася і пішла до печі. В кімнаті на деякий час запала мовчанка. Павло знову поглянув на книжки в кутку, які протягом усієї розмови не сходили йому з думки.
— Ще так і не розв'язували? — показав на них.
— Нема де розкласти, — відповів Краніхфельд. — Все чекають, поки спорядимо ту кімнату. Там уже одведу для них місце, змайструю етажерку. Та й читати поки що ніколи, все поспішаємо, щоб не прогавити літа.
— А над чим ти трудишся, Павле? — обізвалася Евеліна, — Щось нове написав?
— Та всілякі дріб'язки. Перекладаю Байронового "Чайльд-Гарольда", переробляю деякі свої вірші, написані в Іркутську. Хочу скомпонувати збірочку.
...Повертався додому з дивним, хворобливим настроєм, не відаючи, як подолати його. Наче загубив щось дороге. Міркував, докопувався, причіпливо аналізував кожну деталь.
Евеліна. Віктор, її знав ще з Харкова, його — з Балаганська. Завжди такі байдужі до особистого, непримиренні до зла, неправди, такі гарячі й сміливі. Адже Краніхфельдове заслання вже закінчувалось, він міг би й не підписувати протесту проти розправи Осташкіна, щоб не накликати на себе біди. Так ні ж, підписував, розповсюджував, а на слідстві поводив себе, як і належить справжньому революціонерові. Улановська майже п'ятнадцять років поневіряється по в'язницях та в засланні.
І раптом — знадив родинний затишок. Обох знадив. Невже втома? Прагнення спочити, забутися, відчути повноту особистого щастя? Що це, друзі мої вірні, друзі хороші? Вирішили не рипатися. Газету лише зрідка переглядають, книжки й досі не розв'язані. Ні з ким не листуються. Квіточки розводитимуть... Знайди собі дружину, збудуй хатину...