До того ж хіба все, про що він говорив, опріч двобою богів, є просто химерою, теревенями? Не все. Звісно, зараз осушити велике озеро в якутській тайзі, виливши з нього воду через канави в річку, нездійсненна мрія, здатна викликати лише подив і сміх. Але хіба не через людські мрії, також дуже поетичні й романтичні, навіть малоймовірні, розгадуються одвічні таємниці природи, одкриваються закони хімії, фізики, механіки? Винахід Архімеда скидається на дотепний анекдот. Хто зараз, за винятком попів, може запевнити, що через якесь століття, півстоліття, а може, й раніш, не осушуватимуться озера та непрохідні болота, що людина не мінятиме русла річок, не обводнюватиме з допомогою глибинних каналів безплідні пустелі, не створюватиме нові моря, не освоїть і цей напівдикий північний край? Ех байбали, байбали, мученики фантазії, сіромахи нещасні, Архімеди в лахмітті!
Грабовський глянув на старого. Той, згорнувшись калачиком, лежав тихо-тихо, немовби й не дихав. Відблиск полум'я освітлював його плечі, ледве прикриті латками сорочки, зморщену, як капшук, шию, закуйовджену кучму на голові, що зараз сріблилася ще яскравіше, ніж удень. Павлове серце стиснулося, захлинаючись жалем і німою розпукою.
Доле людська, доле! Тут навіть камінь заридає, збагнувши, що під цим строкатим латтям, під цим буйним чубом нечесаним, у цих зморшках, схожих на темні борозни, роїться крилата мрія, живе і б'ється невмирущий, невсипущий дух дерзання.
Відчини ще змалку перед Байбалом храми людської культури, бібліотеки, наукові лабораторії, театри, дай простір його допитливій натурі, його крилатій уяві, розумно спрямуй її. І хто відає! — може б, і його хист розквітнув на ввесь світ. Залунала ж аж ген-ген слава селюків Михайла Ломоносова і Тараса Шевченка, пам'ятають, шанують і завжди шануватимуть люди синів поморського рибалки та українського хлібороба-кріпака. А цей трусить лахами, умовляє, благає старосту й писаря.
Грабовський підійшов до скриньки, одчинив її і витягнув своє солдатське вбрання. Воно ще міцне, хоча й не нове: як скинув його з себе в Бутирках, переодягнувшись в арештантське, то так і лежало. Тільки чи не буде малувате?
Розгорнув штани й сорочку, поглядом приміряв їх до скуленого Байбалового тіла і задоволено посміхнувся: здається, підходить. Оце вранці віддасть старому, щоб не світив ребрами поміж людьми.
— Агей, Павле, — подав Байбал голос.
Грабовський з несподіванки аж здригнувся.
— Що таке?
— Не сердься, що заважаю тобі. А якби справді прокопатися вглиб і там подивитись? Розповідав мені один козак, що нібито в них, у Росії, під землею добувають камінь, який славно горить у печах, залізо і навіть те, з чого роблять гроші. Може б, і в нас воно знайшлося? Як ти думаєш?
— Звісно, може знайтися, — майже машинально відповів Грабовський, вражений роздумами старого. — Треба шукати.
— А як же пробитися туди, коли така мерзлота? От раніш я робив ями для сими: прокопаєшся на аршин-півтора, і далі не йде — крига. А ті ж багатства, мабуть, аж он на якій глибині. Так кажеш, треба шукати?
Грабовський не відповів, бо його зараз хвилювали не так поклади якутського підземелля, як те, щоб одягнути старого мрійника. Тримаючи в руках убрання, підступився до Байбала.
— Ану приміряйте, — подав штани.
— Для чого?
— Поміряйте, а як підійдуть, то й ходіть у них. Ось і сорочка. Нате.
Але Байбал не простягнув руки, навіть не глянув на подарунок.
— Не вигадуй, — сказав рішуче. — Не візьму.
— Я ж прошу.
— То не проси. Дабиит теж просив...
— Хто це?
— Син мій.
— У вас є син?
— Не тільки син, а й невістка Балбаара та внучка Аанис.
Павло зовсім спантеличився. Від фурмана чув, що Байбал одинокий, що всі його діти давно вимерли, а виявляється...
--— Вони живуть у наслегу?
--— Ні, у Вілюйську. Кілька років і я там жив. Тепер лише іноді навідуюсь, аби побачити малу. Вони також просять, коли буваю в них, взяти якусь одежину чи ще там щось, але я... Для чого воно мені, старому, хай уже ви, молоді. Не исиах справляю. Сховай.
Розгублений Грабовський стоїть оніміло з вбранням у руках, не знаючи, що далі робити. Певним залишається одне: тут без хитрощів не обійтись.
— Так берете?
— Нема про що й балакати, — одрізав Байбал. — Сказав же — сховай.
— Ну добре. Не хочете — не треба. Не буду з своїм набиватися, хоч воно мені й не потрібно, бо мале. Завтра знайду собі квартиру, а це подарую господареві, де спинюся.
— Знайдеш квартиру? — Байбал підвівся на лікоть. — А моя юрта тобі не подобається?
— Подобається, але що з того. Як можу у вас жити, коли ви не приймаєте від мене й такої дрібниці.
— Дрібниці?!
Грабовський ніби й не чув надривного вигуку старого. Провадив своєї:
— У нас на Україні є такий звичай: подарунка не приймають тільки недобрі люди, вороги, а жити в домі ворога не можна.
Він поклав штани й сорочку в скриньку, зачинив її і взявся зв'язувати книжки. Перекладав з купки на купку, крадькома поглядаючи на схилену до самої підлоги Байбалову голову. Мовчанка тривала довго.
— Павле, — обізвався нарешті Байбал тремтячим голосом. — Не йди нікуди, живи в моїй юрті. Сима є, молоко буде.
— Спасибі за все, і за симу, й за молоко. Але зневажати звичаї свого народу не можна, гріх.
— А штани справді на тебе малі?..
— Не налазять.
— Ото біда. Дай приміряю...
Штани якраз прийшлися по Байбалові. Тільки комір сорочки був малуватий, і горішній гудзик не досягав не те що петельки, а й хрящуватого кадика.
--— То залишишся, Павле?..
--— І кожушину надягайте.
--— І?.. А?..
--— Та надягайте ж...
11
Свої норови якутська весна виказувала й скупо, і ліниво, але око, незвикле до цього краю, легко вловлювало їх. Дні, дуже короткі, майже непомітні взимку, довшали, доточуючись імлистими ранками та вечорами. Вночі крига на вікнах голосно вищала, боронячись від зальотів шаленого морозу, а опівдні заливалася рясними слізьми, наче німо оплакувала свої нічні муки. Може, од тих щоденних сліз вона помітно марніла і тоншала. Високі снігові намети драгліли й меншали, а повітря надворі та в юрті водянішало, мряковіло.
Грабовський стоїть біля порога, позирає на сизе громаддя нерухомих хмар, на темно-сіре верхів'я безлистої тайги, що похмурою стіною облягла малесенький наслег, і серце обгортається холодним смутком. Далина, ширина — ні кінця, ні краю. І однак тісно, бо все довкола здушене тайгою і важким каменем давить на груди. От якби хоч шматок південного степу, залитого сліпучим промінням, дзвінкого українського простору. Гай-гай, якби ж то!