І як Тут не згадаєш Кобзаревої влюблениці. Кажуть, він з нею не розлучався впродовж всього свого засланання. Вона, Журлива й жальна, обіймає всього тебе, і годі вирватися з тих владних обіймів. Коли б малися сили, затягнув би її на все горло, щоб розбудити, розворушити оцю довколишню, сковану лютим морозом, тишу. Та ба — нема сил. Їх ледве вистачає хіба лише на те, аби леліяти її в думках:
Та забіліли сніги,
Забіліли білі,
Ще й дібровонька...
Та заболіло тіло ;
Бурлацькеє біле,
Ще й головонька...
Наздогнавши нарти, вилізає на них, загортає коліна ведмежою шкурою, всідається і хапливо дихає. Коли нарешті віддихується, йому стає легко і приємно. Тепер ніби й повітря порідшало, менше тисне на груди.
А серце б'ється стривоженою пташиною:
Ніхто не заплаче
По білому тілу
По бурлацькому...
Ні отець, ні мати,
Ні брат, ні сестриця,
Ні жона його...
Конвоїр, бачачи, як густішають сутінки надвечір'я, а передня підвода обертається в них на невиразну пляму. починає непокоїтися.
— Агей, саха! — термосить фурмана за плече. — Не куняй. Лоскочи їх, лоскочи. Бо я зараз сам візьмуся і за них, і за тебе.
Та фурман на ті погрози зважає так само, як олені зважають на його безперервні понуки: не оглядається, не відповідає, не поспішає. Як і досі, повторює монотонно і незлобиво:
— Хот. Хот...
— Хот, хот, бодай вони тобі виздихали, — перекривляє конвоїр, але вже не погрожує, просить: — Ворожи їм що-небудь... В управі ж нікого не застанемо, доведеться всю ніч гибіти на вулиці. І де ти такий взявся на мою голову разом з твоїми сухоребрими оленями.
Загалом цей конвоїр — непоганий, в кожному разі набагато кращий від тих, з якими не один раз доводилося мандрувати. Кращий уже хоча б тим, що їде мовчки: оце за всю дорогу вперше забалакав.
— І за що ви кленете чоловіка? — звертається до нього Грабовський. — Хіба він винуватий, що торік не вродило сіно і скотиною аж вітер колише? Та й ваші прокльони не прискорять їзди.
— Певно, не прискорять, — згоджується конвоїр, — але ж тих уже зовсім не видно.
— Не журіться, не пропадуть, в улусі спиняться. А те, що поспішили, — навіть добре: може, ще застануть когось в управі. Правда?
Конвоїр нічого не відповів. Слова Грабовського, мабуть, заспокоїли його. Він поклав рушницю на нарти, загорнувся великим коміром і приліг, немовби збирався спати.
Не хотілося говорити і Грабовському. В тихих сутінках поволі рояться думи-спогади. Вони спалахують біля кожної з тих численних, неприємних і важких пригод, якими позначена довга, майже двотижнева, мандрівка з Якутська, але найбільше снуються над Вілюйськом.
Вілюйськ — місце мук Чернишевського і багатьох інших. Нарешті побачив його. Погане містечко, навіть гірше за Балаганськ, Кілька купецьких садиб, заставлених великими будинками та склепами, козача школа, церква, тюрма — ото і всі його "командні висоти". Тюремне подвір'я було замкнуте, і на саму в'язницю зиркнув, можна сказати, одним оком — крізь вузькі прощілини огорожі. Тепер вона, тюрма, порожня і вся заметена снігом. Кажуть, після монастирівців-каторжників до неї поки що нікого не кидали — так і пустує самотою, одгороджена від світу височенними гострими палями;
Всього два дні побули у Вілюйську, похапцем оглянув його, а враження залишилося назавжди. Воно, враження, — гнітюче, особливо від юрт і життя-буття місцевої бідноти. Кругом злидні аж кишать. Жінки, чоловіки, діти, котрих стрічав на вулиці, — обдерті, виснажені, з остуженими носами, щоками, з очима, роз'їденими трахомою, або й зовсім сліпі. Багатьох загризає проказа. Подивишся' на них — і кров холоне в жилах. Чув, згодом почне працювати лепрозорій, що створюється зусиллями й заходами міс Кетті Марсден. Коли б хоч скоріше, бо лепра тут —-— чи не найстрашніше лихо.
А ще лихо — убоге харчування. Воно, те харчування, в бідноти; здається, навіть убогіше, ніж у тюрмі. Люди, в яких довелося жити, чекаючи фурманки на Мархіно, частували його тільки чаєм та заболонною кашею . Бо ж нема нічого. Житні сухарі Грабовського були для них справжніми ласощами...
Багато помарудили засланців у вілюйському поліцейському управлінні. Окружний справник Антонович зустрів їх холодно, з відвертою неприязню. Видно, заздалегідь був попереджений, хто має приїхати, бо зразу оголосив: балаганці будуть поселені в різні наслеги і не менше за дві-три сотні верст од Вілюйська. Ледве ублагали його поселити Краніхфельда й Улановську разом. Про себе Грабовський уже й не говорив, побоюючись нашкодити друзям. Та йому, власне, однаково, де саме жити на Вілюйщині. У другому Бордонському наслегу — хай і в ньому, тим більше що від нього до другого Мархінського селища, де мешкатимуть Віктор і Евеліна, нібито недалеко, якихось там, казали, вісім чи десять верст...
Павлові роздуми перервав конвоїр.
— От уже, либонь, і Мархіно, — висловив догадку, беручи в руки берданку. — Слава богу.
Незабаром справді в'їхали в селище, яке під блідим місячним світлом ледве виказувало свої обриси. Чи воно уже спало, чи ще вечорничило, важко було встановити: на вулиці не зустріли жодної живої душі, вікна ніде не блимали, але майже над усіма покрівлями струмував дим, вистелюючи на снігу кучеряві тіні.
В управі, що стояла на пригорку, ще світилося. Там застали Краніхфельда, який розмовляв з писарем.
— А де Евеліна? — запитав Грабовський.
— Я тут, Павле, — обізвалася Улановська з сусідньої кімнати, — Скоріше несіть речі з нарт, і будемо їсти. Грабовський непорозуміло глянув на Віктора.
— Пішли, — сказав той, налягаючи шапку, — зараз розповім.
З'ясувалося, в тій кімнаті, з якої подавала голос Улановська, мешкає сторож управи, і писар домовився з ним, що засланці переночують у нього. Евеліна вже познайомилася з господинею, і вони разом готують вечерю.
В управі було світло й тепло, а писар, опецькуватий чолов'яга з чисто виголеним лицем, виявився на диво люб'язним, трохи навіть запобігливим. Переглянувши передані йому конвоїром папери, поклав їх у шухляду і запитав про дорогу.
— Ну, дорога... — почав було Краніхфельд, та не встиг розповісти, бо нараз одчинилися сінешні двері і поріг переступив дідусь. Був одягнений у якесь лахміття, що звисало довкола нього строкатим канцуряччям, прикриваючи величезні личаки. На голові мав гостроверху шапку, в руках — ціпок.