— Миколо Олексійовичу, — звертається Улановська, трохи вгамувавши сльози, — розкажіть нам, як усе те відбулося.
Віташевському, видно, важко говорити, бо кістляві пальці дрібно тремтять, протираючи скельця окулярів.
Жив він тоді в улусі, але часто приїздив до міста, бачився з Ноткіним, який квартирував у Монастирьова, з Подбєльським, Гаусманом, Коганом-Бернштейном, а з Миколою Зотовим та Мінором був на дружній нозі. Від них, звісно, знав і про нелюдський наказ Осташкіна, і про той протест, що готувався. Та хто ж міг передбачити, що воно скоїться так нагло й трагічно.
Він саме гостював у селі Павловському. Вранці двадцять другого березня прибіг до його приятеля Гейман, який відбував там своє поселення, і сповістив, що Осташкін сьогодні збирається розправитись з непокірними якутськими засланцями. Приятель, недовго роздумуючи, запріг коні, і вони рушили, однак, поки добралися, тут уже лилась кров. Марно намагались проскочити в подвір'я — воно кругом було оточене козаками й городовими. Чули стрілянину, брутальну солдатську лайку, жіночий і дитячий лемент.
Раптом з хвіртки вихопився Осташкін, зігнутий у три погибелі, переляканий. Обома руками тримався за груди. Слідом за ним мчали офіцери Карамзін та Важев. Добігши до підводи біля воріт, вони посадили віце-губернатора на неї і щодуху погнали в управління. Потім з'ясувалось, що Зотов послав навздогін Осташкіну дві кулі, одна з яких, влучивши в гудзик, завдала віце-губернаторові легкої контузії, а Важев і Карамзін, мабуть, просто скористалися цим, аби врятувати власні шкури.
Лише коли вщухла стрілянина, а солдати трохи вгамувалися, народ розштовхав під ворітьми козаків і увірвався в подвір'я. На землі лежали тіла Ноткіна, Муханова, Шура і Піка. Біля ганку хрипів і корчився в тяжких конвульсіях Подбєльський, але до нього не допускали солдатські багнети. З будинку доносилися стогін і ридання — там Наталя Йосипівна подавала першу допомогу пораненим — чоловікові, Фундаминському, Мінору, Зотову й Софії Гуревич. Остання була вся поколота і невдовзі померла.
Ні Осташкін, ні Карамзін, ні Важев більше не повернулися. Завершити справу, очевидно, було доручено поліцмейстеру Сухачову, бо він згодом появився з десятком городових і трьома порожніми підводами. Вигнавши людей з подвір'я, солдати й городові під його орудою скидали трупи на одні сани, на другі — тих, які вже не могли йти, а на треті — все, що вигребли з житла Ноткіна. Живих і легко поранених вишикували за саньми, і жалібна процесія посунула до тюрми.
Тоді розгнівив місцеву владу також син Василини Марківни. Чоловік він чесний, душевний, як і його мати. А такі, звісно, не подобаються начальству. Уже на вулиці Подбєльський, який лежав з тілами забитих, востаннє застогнав, рвучко пересмикнувся, і голова його впала на сніг. Не витерпів Клим, що йшов у солдатському-козацькому кільці, вилаявся, передав на мить свою рушницю сусідові і підтягнув мертвого героя на сани. За те його мало не судили, а потім виперли в улус.
— А оце, — показує Віташевський на зірвану підлогу та пошматовану обшивку дивана, — поліція накоїла вже потім. Сподівалася, певно, що Ноткін тут понаховував чогось, що знайде якісь матеріали для свого ганебного судилища. Осташкіни все роблять, щоб заплямувати славну Монастирівку, викорінити й згадку про неї, але всього цього їм уже не бачити, як свині неба.
4
Меморіальний музей, до якого сьогодні завітали балаганці, містився в одній кімнаті. Вона не така вже и мала, але музеєві в ній зовсім тісно: експонати висять на стінах, лежать на столах і навіть на підлозі. Посеред кімнати вільного місця так мало, що відвідувачам ніде обернутися.
Зубрилов хвилювався, аж червонів, наче був не поважним консерватором , чоловіком з посрібленими скронями та помітним черевцем, а початкуючою вчителькою, яка після закінчення жіночих курсів уперше переступила поріг класу. Забувши про дбайливо вистругану указку, що стирчала з халяви повстяка, він схилявся майже над кожним експонатом і розповідав не лише про його зміст та історичну вартість, а й про те, ким і коли подарований музеєві. В тій квапливій і непослідовній розповіді було стільки захвату й сердечного вогню, що її не зміг би спокійно слухати навіть той, хто ніколи не цікавився минулим,
Балаганці вже не так оглядають експонати, як дивляться на збудженого оповідача, хоча й серед експонатів є цікаві і привабливі. Он на жердці висить пара жіночих чобіточків: вони без підборів і закаблуків, а халяви й витяжки тонко вигаптувані сліпучо яскравим бісером. Поряд з ними — вельми гарна хутряна одежа.
. — А оце тільки сьогодні приніс, — показує Зубрилов на, купку кольорових мінералів під стіною. — Ще не встиг виготовити бирочки. Звісно, експонатів у нас поки що мало, — ніби вибачається, що не може повністю задовольнити сподіванку гостей, — але, повірте мені, згодом буде багато. Зараз саме минає, — висмикнув з бічної кишені сюртука схожий на цибулину годинник і поглянув на циферблат, розцяцькований римськими цифрами, — минає один рік, вісім місяців і три дні, як ми врочисто нарекли цю кімнату музеєм. Тоді мали сімсот шістдесят чотири експонати, а тепер уже лічимо дві тисячі дев'ятсот дев'яносто сім, включаючи і роздобуті сьогодні. І, думаєте, влада дбає? Навпаки — дорогу перегороджує. Люди допомагають. Самі приносять усе, що, на їх гадку, гідне увічнення. І з міста, і з улусів, навіть з найдальших наслегів. Народ, знаєте, любить рідну землю, свою історію, гордиться нею і хоче, щоб його нащадки не думали, ніби вони якісь безбатченки.
— Хай ті нащадки, які колись милуватимуться нашим музеєм, — вставив Костюрін, непомітно зайшовши до кімнати, — завдячують оцьому славному дідусеві, — і показав на масивну волячу голову, що стояла окремо на міцній дерев'яній підставці.
— А так, так, Вікторе Федоровичу, — жваво підхопив Зубрилов.
Він підійшов, поклав руку на лоба, ніжно погладив, мов живу скотину, заглянув у темні орбіти, де колись були очі, навіть протер їх хусточкою.
— Справді, йому мають дякувати нащадки, бо все з нього почалося. Ми недарма назвали його дідусем нашого музею.