— Ох, ця ще мені Азія! — важко зітхнула Ніна Олександрівна, високо підіймаючи через поріг вирізаної в брамі хвіртки стомлені ноги.
Коли вони опинились у дворі, Ніна Олександрівна млосно підвела вгору тонкі дужки ледь підфарбованих брів і, удаючи безпорадну, чимось покривджену дівчину, вередливо виставила пухку щоку:
— Поцілуй мене, папка! Я така стомлена, жах! Олександр Іванович, незважаючи на своє серйозне,
завжди зосереджене на якійсь думці обличчя і однаковий з Ніною Олександрівною вік, виглядав усе ж молодшим за неї, але в ті, треба сказати, не часті хвилини, коли Ніні Олександрівні хотілось виявити до нього ніжність, він утрачав своє домашнє ім'я Сашко і обертався на "папку", частково ніби з тої причини, що його ім'я Олександр було по батькові Ніни Олександрівни. Не сказати, щоб це йому в якійсь мірі подобалось, а часом, коли він був чимось заклопотаний, то навіть дратувало, але він не виявляв цього і мовчки, без особливого смаку цілував підставлену щоку. (Цілувати в губи йому дозволялося лише вночі, коли не було потреби боятись, що він зітре поцілунком з пишних уст Ніни Олександрівни вправно наведену фарбу).
Олександр Іванович був думками ще коло хворого, так і не розв'язавши остаточно питання, чи він зіткнувся тільки з гострим циститом, чи за високою температурою крилось іще щось, і йому було не до поцілунків. До того ж їх могли бачити Таскіра, Саодат і сторож Ісмаїл, та й мати, мабуть, уже виглядає їх на обід, а при матері він соромився й досі цілувати дружину, і Олександр Іванович завагався.
— Ну?..
Брови Ніни Олександрівни підвелися ще більше вгору, але вже не млосно, а вражено. Олександр Іванович знав з досвіду, що це віщує. За хвилину очі Ніни Олександрівни, ці все ж таки гарні, великі зеленаві очі, які й привели його до шлюбу з нею, примружаться, а потім обдадуть його таким холодом, що краще не зволікати. І, соромлячись самого себе й невидимих сторонніх очей, він скоса зиркнув по сторонах і несміливо поспішив приторкнутись губами до жінчиної щоки.
— Що з тобою сьогодні? — здивовано повернула до нього голову Ніна Олександрівна.
— Як твої успіхи? — спитав він штучно уважним тоном, простягаючи руку, щоб узяти скриньку з фарбами, але Ніна Олександрівна вже зрозуміла вартість його поцілунку й сердито одсмикнула назад руку з скринькою.
— Так цілують тільки мертвих або бегемотів!
Ніна Олександрівна обурено одвернулась, випросталась і рішуче попрямувала до покоїв. Олександр Іванович хотів був відповісти жартом, але вчасно збагнув, що жарту в нього зараз не вийде, і мовчки переступив за дружиною поріг.
Останнім часом Ніна Олександрівна вся поринула в роботу над своїм новим малюнком, що зватиметься "Старе й нове". Цілими годинами вона просиджує під своєю червоною парасолькою на складаному стільчику перед мольбертом, малюючи напівзруйновану мечеть, коло якої ніби розташувались дитячі ясла. Насправді коло мечеті нема нічого — пустка, а дитячі ясла містяться геть далі через вулицю. Ніна Олександрівна заходить іноді й туди малювати типаж і окремі фрагменти. Але на полотні в неї це — єдиний ансамбль. Мечеть, що править на малюнку за тло, це і є "старе", а перед нею досить невигідно, як на лікарський погляд Олександра Івановича, стулились дитячі ліжка з немовлятами, далі бавиться цяцьками гурток узбецької малечі, й праворуч молода вродлива узбечка в тюбетейці, з-під якої на спину й груди їй звисає безліч тонко заплетених кіс, урочисто варить на примусі страву. Це — "нове", що має, видимо, різко контрастувати до мечеті й усього того старого, що з нею зв'язане. Ніна Олександрівна хотіла була на малюнку посадити ще на кам'яних сходах до мечеті старого муллу в зеленій чалмі, який би ненависно, стискуючи кулаки, дивився на те нове, що так грайливо розташувалось коло нього, та Олександр Іванович одраяв. І дивно: Ніна Олександрівна цього разу чомусь послухалась його. А втім, може, просто не знайшлося натури, бо старі узбеки-мусульмани вороже ставляться до зображення людини.
Заради цього малюнка, що має, на думку Ніни Олександрівни, дати нарешті їй ім'я в малярстві, вона поступається навіть своїм правилом не дозволяти малому Васі товктись увесь час коло свекрухи, і хлоп'я ось уже який день лишається на кілька годин під її небезпечним впливом.
Олександр Іванович не годен самостійно оцінити задум і виконання малюнка. Хтозна — може, тут і є щось оригінального, щось вартісного, а може, це одна з незліченних варіацій того, що давно вже створили інші, дужчі, талановиті... Йому, власне, не дуже подобається сама ідея, та й у малюнку він не бачить нічого особливого, а пояснення Ніни Олександрівни, щедро пересипані словами "композиція", "колорит", "світлотіні", "барви", не дійшли ні до його раціо, ні до його емоціо. Навпаки, що більше вдивлявся він у малюнок, переводячи очі за вказівним пальцем Ніни Олександрівни з одного місця на друге, тим більше ці зачаровані слова скидались йому на сухозлотицю, що тільки для того були й вигадані, щоб прикривати бездарність. Щось примітивне, обмежене, а головне, пристосовницьке й разом із тим претензійне, кричуще вчувалося Олександрові Івановичу в малюнку дружини. Передусім він як лікар ніколи не погодився б розташувати дитячі ясла коло занедбаної мечеті, власне, серед пустки, тоді як дуже легко можна знайти в кишлаку скільки хочеш відповідних садиб; по-друге, узбечка-куховарка занадто вже декоративна, помпезна якась, — таких по яслах не буває; та й обличчя ясельної малечі вимальовано занадто пухкими й червоними, — справжні амури з міщанських листівок, а не діти узбецьких колгоспників!..
Проте свої міркування Олександр Іванович не висловлює дружині. Якось одного разу, ще за перших місяців їхнього родинного життя, Олександр Іванович допустився необачності й відверто виказав свої думки про художні вправи Ніни Олександрівни. Та вже тільки те, що Олександр Іванович у розмові вживав, до того ж невдало, а часом і зовсім не до речі, таких архаїчних термінів, як "декадентство", "футуризм", змусило жахнутись Ніну Олександрівну перед відсталістю її чоловіка, а потім на кілька днів обуритись. Що ж до самих поглядів Олександра Івановича на малярство, — вона й слухати їх не хотіла. Вона вже знала наперед, що то буде достеменний шишкінський ліс — темний, непрохідний, з ведмедями навіть...