Він так спокійно казав це до матері, так увійшов у важку незвичайну роль, що непомітно власний голос почав трохи заспокоювати і його самого. "А може ж, — думав він, сторожко дивлячись на спокійний вираз материного лиця, — може, хвороба зайшла не так і далеко?.. Може, ближні лімфатичні залози, ці оборонні "доти" нашого організму, виконали в матері своє завдання — затримали одірвані ракові клітини? І, значить, метастазів у інших органах матері нема?.. Та це ж цілком можлива річ! Тоді випадок — операбельний. Вправна рука досвідченого хірурга, і — мати буде ще жити... Тільки краще не до Ташкента їхати, а до Томська. До Томської онкологічної лікарні, де академік Александров, як пишуть, робить справжні чудеса!.."
Мати мовчки слухала його з опущеними повіками. Вона й цього разу не спитала сина про хворобу. Вона знала, що син однаково не скаже їй правди, а упадання коло неї невістки, її штучно бадьорий голос, яким та запевняла свекруху, що все буде добре, не треба тільки хвилюватися, ось поїде вона до Ташкента й незабаром повернеться зовсім дужа, — лише переконували стару, Що це вже прийшла і по неї смерть. Десь довго барилася та смертонька, волочилась по всіх усюдах, а оце <вже наспіла й до неї...
Коли вона почула, що син, мов змовившись з невісткою, збадьорюючи, питає її: "То як, мамо? Поїдемо, полікуємось трохи?" — вона одвела очі до дальнього вікна, щоб не бачити на синовому обличчі — хай хоч і лагідної, та все ж брехні.
І погляд її був, як встиг помітити Олександр Іванович, уже віддалений, нетутешній...
Коли ж син нахилився до неї і тривожно спитав:
— Згодишся, мамо, на операцію?
Вона подивилась на нього й ледве чутно промовила:
— Де вже мені ті операції, Сашку!.. Та й навіщо?..
І знову до краю сповнений туги голос прошептав Олександрові Івановичу:
Та немає
на світі
чудес,
І нема чого
мріяти...
А за ним другий, ще сумніший і тихший, — з пісні якоїсь чи з українського журналу, ще в переяславській школі читаного:
Ой будеш ти, моя мати, Тихо спати...
Він одійшов од материного ліжка до свого столу й міцно заплющив з болю очі.
Як йому хотілося зараз сісти й написати Марусі! Написати не відповідь на її несподіваного хаотичного листа, а крикнути в просторінь до тої милої, чулої Марусі, що була й не була:
"Марусю! Марусю, єдина й неповторна І Як мені бракує тебе зараз! Ти ж бо тільки могла б зрозуміти мою печаль, мою розпуку й мою безвихідь. Тільки ти, проста, без усякої фальші, без зовнішньої і внутрішньої косметики, моя переяславська Маруся, могла б розділити по-справжньому моє горе, полегшити моїй бідній матері її останні дні на землі; тільки тобі одній я міг би одверто сказати, як мені тяжко... Де ти, моя Марусю?.."
І він пожалів, що так необачно знищив Марусиного листа, де була її далекосхідна адреса.
ХХУ
Лікарняної машини швидкої допомоги, що її обіцяв надіслати по матір заврайздороввідділу Ахметджанов, усе ще не було, і Олександр Іванович, поглядаючи на годинника, з сумною іронією думав: "Про нашу швидку допомогу не скажеш: "Сама ще, сама чавить, сама поміч подає!" Де там "їде"! Де там "швидка"!.."
Зате підвода з двома конячками тропстанції, що її на всякий випадок послала з візником-боніфікатором далекоглядна Пісочкіна, прибула рівно о сьомій, і конячки, мотаючи головами, їли тепер у лікарняному дворі свіже, нещодавно накошене сіно.
Мати була задоволена, почувши про коней. їй приємно було рушити останній раз у дальню путь не смердючою машиною, від якої їй боліла потім голова й ломило в попереку, а — кіньми. Отак, як колись було їздила вона інколи з Переяслава до покійної сестри в Дем'янці. І конячки стояли у дворі такі смирні, точнісінько, як ті селянські шкапи на Полтавщині, і сіна на возі багато, як то, бувало, швагер їй намостить, і сіно таке ж запашне...
— Хай би вже краще, Сашку, кіньми, — попросила вона сина. — І не трястиме, і не мулько на сіні, то якось доїдемо.
Олександр Іванович усе ще сподівався на машину. Йому хотілося якомога більше скоротити цей занадто вже тяжкий і нестерпний своєю тягучістю час вирядження матері в страшну путь. Він потерпав, чекаючи на останню хвилину, коли мати буде виходити назавжди з дому. І коли він мимо своєї волі уявляв собі цю драматичну мить, йому замість слова "виходити" ставало інше, відповідніше до ситуації — "винесуть". Немов мати—не вийде з дому, а то — винесуть геть її тіло...
Цю останню ніч він майже не спав. Коли остаточно вирішив їхати до Томська, він трохи був заспокоївся, підрахувавши з пам'яті, що різниця путі між Ташкентом і Томськом — через Турксиб з пересадкою в Новосибірську, становитиме не більше як три дні, і навіть задрімав. Та незабаром він прокинувся від нової думки: а може б, — до Києва краще? Таж у Києві є прекрасні хірурги й усі клінічні умови! А головне, якщо мати помре, то він принаймні поховає її в рідну землю, як того, хоч і не каже, та — він добре знає — хоче його мати. Якщо вже судитиметься так, то він одвезе її тіло до милого їй Переяслава і поховає її на цвинтарі поряд з батьком...
...А душа матері до сина Із України приліта... —
знову виринуло йому в пам'яті з якогось забутого вже давно українського поета, і він здивувався з самого себе: "Чого це згадується мені сьогодні ця давнина?"
І він одразу ж заперечив свій новий план.
Справді-бо, така довга подорож може тільки погубити матір. Адже, якщо пухлина не дала ще метастазів у інші органи, тоді все йдеться про час. Щонайшвидше на операційний стіл! А він загаяв би цей дорогий час на дальню подорож до Києва... Ні, тільки — Томськ!..
І йому вже не терпілося мерщій довезти матір до Томської онкологічної лікарні й особисто поговорити з академіком Александровим.
Коли вже розвиднілося, йому спало на думку використати в Ташкенті авіалінію, щоб швидше приставити до місця матір, але коли він сказав про це матері, вона аж усміхнулася гірко:
— Де вже мені, Сашку, летіти, коли... — І безнадійно ворухнула долонею, не закінчивши. Та він зрозумів, що мати хотіла сказати далі: "Де вже там летіти, коли мені в сирій землі гнити!.."
Його нерви при останніх словах до краю напружились, і він мерщій вийшов на вулицю подивитись, чи не йде десь нарешті сподівана машина швидкої допомоги.