Мати, побачивши, що вона стала центром загальне" уваги, переполошилась, зніяковіла й воліла б краще живцем лягти зараз у труну, ніж повторити все те, що вона так необачно сплеснула Сашковому начальникові. Невістка з неприхованою ненавистю й відразою дивилась просто на неї.
— Та я... та в мене нічого такого...
І вона знову почала витирати пучками з кутків рота слину, що сьогодні, як навмисне, раз у раз виступала їй на губах.
— Кажіть же, Одарко Пилипівно, якщо вже почали! — сказала Ніна Олександрівна тоном судді, що вже склав собі про злочинця несхибну думку й приготував йому гідний вирок.
Ходжаєв запитливо подивився на Ніну Олександрівну, далі на Олександра Івановича, зітхнув і, видимо, здогадуючись про становище цієї матері в родині, тихо сказав:
— Добре. Ми поговоримо потім...
Решта обіду пройшла понуро, майже гнітюче. Ходжаєв став мовчазний і більше длубав виделкою в тарілці, ніж їв. Пісочкіна, якій Олександр Іванович, щоб якось заповнити неприємну мовчанку, почав голосно розповідати про другий випадок малярійної коми, слухала неуважно й двічі сторожко потягла ніздрями повітря; навіть Ніні Олександрівні, попри всю її вмілість і бажання, ніяк не пощастило удати, ніби нічого особливого не сталося.
Вставши по обіді з-за столу, Ходжаєв сухо подякував Ніні Олександрівні й одразу ж узяв Олександра Івановича за лікоть і повів у дальній куток кімнати.
— Ви ніколи не оглядали своєї матері? Олександр Іванович не сподівався такого запитання і
на якусь секунду затримався з відповіддю.
— Я розумію вас, — ми, лікарі, весь час лікуючи інших, не звертаємо уваги на власні недуги та хвороби близьких нам людей; ми часто навіть свідомо уникаємо самі лікувати своїх кревних, надто якщо припускаємо можливість чогось серйозного, але все ж... Чи вам ваша мати ніколи не скаржилась на свої недуги? Чи ви самі не помічали, що з вашою матір'ю негаразд?..
— Власне, в матері я часто констатував рецидиви тропічної малярії, від чого, на мою думку, виникла гостра анемія... — нетвердо, мовби виправдовуючись, почав Олександр Іванович, усе ще не розуміючи, куди хилить зав. Але Ходжаєв спинив його:
— Розуміється, розуміється... Це також може бути. Але підійдімо до неї.
Олександр Іванович зачудовано, мов виходячи з трансу, підійшов з Ходжаєвим до своєї матері, що прибирала на столі, й тривожно подивився на неї. І йому раптом уперше так яскраво впала в очі її страшна худез-ність. Він здивовано, ніби хтось підмінив йому звичайний образ матері, оглядав її кощаві, жовті, мов з воску, руки, зморщену шию, землистий колір звислих щік...
Мати, відчувши, що знову про неї зайшла мова, ніяково всміхнулася, але її усмішка була така нужденна, така страдницька, що, здавалось, вона ось-ось заплаче. Це враження збільшувалося ще й тим, що мати й тепер раз у раз підносила до рота руку, витираючи вологі губи.
— Що тобі, мамо? — тихо спитав Олександр Іванович, почуваючи більше як син, а не лікар, що матері справді недобре.
— Та чогось, не знаю, слина сьогодні весь час іде... Просто аж ніяково! — сказала поспішно, аби її більше не питали, мати, але Ходжаєв підхопив це і тихо зауважив Олександрові Івановичу:
— Це, до речі, також один із симптомів... — І до старої голосно: — А скажіть, Одарко Пилипівно, — запрети у вас бувають?
Лагідний голос і добрий, сердечний погляд Сашко-вого начальника збадьорили стару.
— О, це буває! — аж повеселішала вона, ніби їй приємно було, що в неї бувають запрети, яких допоминається такий хороший гість-начальник. — Буває, як запреться, то днів два, а то й три, гляди...
— Ще один симптом, — значущо глянув на Олександра Івановича Ходжаєв.
— Покажіть мені ще раз, де вам болить, коли ковтаєте. Ніна Олександрівна пішла надвір по Васю, і стара
охоче відслонила край сукні біля коміра й показала на верх грудинної кістки, що чітко випиналась крізь тонку, суху шкіру.
— Отут.
Ходжаєв постукав по шкірі зігнутим пальцем.
— Болить?
— Болить... — тихо відповіла мати.
— А тепер, — сказав Ходжаєв, повертаючись до Олександра Івановича, — коли до цього додати ще дисфагію *, біль за грудиною під час ковтання, далі спрагу, слинотечу й, нарешті, загальний кахексичний вигляд...
— Що ви припускаєте? — спитав пошепки блідий Олександр Іванович, уже здогадуючись про діагноз Ходжаєва, і в горлі йому пересохло.
— Чи вам, колего, не спадає на думку можливість у даному разі... — Ходжаєв спинився, одвів трохи набік Олександра Івановича й тихо закінчив: — Можливість, припустімо, cancer oesophagi?.. **
Олександрові Івановичу спинилось дихання, і він широко розплющеними, повними жаху очима дивився на Ходжаєва. Той обережно взяв його за лікоть і тихо одвів до кабінету.
Кілька хвилин вони мовчки стояли коло письмового столу. Стримуючи і своє внутрішнє хвилювання, Ходжаєв замислено дивився у вікно й спокійно казав:
"Дисфагія — розлад ковтання.
"Cancer oesophagi (лат.) — рак стравоходу.
— Розуміється, коли ми не маємо рентгенологічних даних, не зробили зондування, ми не можемо робити ніяких остаточних висновків. Це тільки припущення, один із варіантів... До того ж треба відкинути можливість функціонального захворювання стравоходу, можливість новоутвору середостіння або, нарешті, навіть аневризму аорти... Проте ви самі розумієте... — Ходжаєв співчутливо подивився на Олександра Івановича і приглушеним голосом закінчив: — Симптоми дуже підозрілі...
Якби це була не його мати, а хтось інший, йому як лікареві було б досадно, що хворобу діагностував не він, а другий лікар; йому було б неприємно й соромно перед завоблздороввіділу, що він прогледів у хворої рак, тоді як симптоми були такі виразні, що випадок можна було б назвати "студентським раком", який легко може розпізнати й недосвідчений студент-медик. Але це була його мати, мати, що жила з ним поруч, яку він бачив щодня, мати, яка перед його очима, марніла, сохла, згасала, а він нічого того не помічав! Не помічав — і як лікар, і як син... Як це могло статися?..
Не як лікар, а як людина, мати якої небезпечно хвора, він уже не сумнівався в слушності страшного діагнозу. В пам'яті виринуло, як нещодавно мати відмовилась від ковбаси, а потім узяла шматочок, і їй стало зле, виринало ще багато-багато дрібниць, які він механічно зафіксовував у пам'яті раніш, не надаючи їм ніякої ваги, а тепер вони з невблаганною об'єктивністю стверджували діагноз. Він пригадував їх поза своєю волею одну за одною і все питав себе: "Як же, як же могло статись, що я нічого того не помічав?.."