— Чому? — заперечив Ходжаєв. — Психотерапія. Цілком припускаю цікавий прояв малярійного психозу — idea fix * Це буває... А щодо червоного стрептоциду... — Ходжаєв знову всміхнувся. — Я не психіатр, я — хірург і не беруся лікувати психічні хвороби... Проте вважаю, нема чого гудити той чи той спосіб, якщо він дає видужання. Стрептоцид — так стрептоцид! Хоч ми і вилучили з ужитку червоний стрептоцид, але скажу відверто: мені подобається, колего, що ви шукаєте, добираєте способу, дерзаєте. Я певен, багато нас, грішних, та, мабуть, і наша найдобріша Марія Андріївна — просто вигнали б хлопця з амбулаторії: не мороч, мовляв, нам голови своїми теревенями, не заважай роботі! І край. Ну, правда ж, Маріє Андріївно? — обернувся він, регочучи, до Пісо-чкіної і, не чекаючи відповіді, ствердив: — Безперечно вигнали б!.. А тим часом це все ж хвороба.
А потім до хлопця по-узбецькому:
— Так нема вже, кажеш, змії в животі?
— Ні, тепер уже нема, — серйозно й переконано відповів йому хлопчина.
— Ну й чудово! — поляскав його по плечу Ходжаєв. — Дякуй докторові і йди додому.
Міраб, вдячно кланяючись, позадкував з сином до дверей, а Ходжаєв уже поринув в амбулаторний журнал, швидко перебігаючи очима дрібні рядки діагнозів і призначень.
— Я побачив у вас, коли йшов, молодий сад, — хто це його садив? — поцікавився Ходжаєв, на хвилину одірвавшись від журналу.
— Це ми, колектив. Власними силами.
— Чудово, чудово! — похвалив Ходжаєв і знову занурився в журнал. Та за хвилину він підвів голову й спитав:
— А цегла й дерево у дворі — на ремонт? Райздоров-відділ постарався?
— Ні, це самозобов'язання колгоспів двох сільрад. Будинок породіль будуємо.
— Самозобов'язання? — не міг приховати свого подиву й воднораз захоплення Ходжаєв. — Так це ж чудово! І постанова є?
— Є, — відповів Олександр Іванович, злегка усміхаючись. Ходжаєв усміхнувся теж.
— Постанова — це велике діло. В нас, в Узбекистані, найголовніше, щоб було "кагас бар", папір має часто гіпнотизуючу силу над багатьма людьми. Хоч тягти справу, зволікати, воловодитись, дарма що є постанова, — це в нас теж уміють. Великі спеціалісти щодо тяганини є! — засміявся Ходжаєв, поблискуючи веселими іскорками в очах. — Але розкажіть, як це вам вдалося?
Олександр Іванович коротко розповів, як він провів постанову про самозобов'язання на засіданні правління колгоспу імені Ахунбабаєва, як несподівано знайшов підтримку з боку Назири Бабаджанової, а Ходжаєв, слухаючи, аж підскочив на стільці кілька разів.
— Роддом, чи як ви назвали, "будинок породіль" у кишлаку, це нове в Узбекистані! Це треба не тільки хвалити, а й популяризувати, наслідувати! Ви писали про це в пресі?
— Ні, з мене поганий журналіст, — відповів Олександр Іванович.
— Розумію, — кивнув головою Ходжаєв, — скромність не дозволяє писати про себе. Але бувають такі справи, коли скромність ні до чого, коли її треба відсунути на інший випадок... Гаразд! Я сам напишу і в республіканських газетах, і в "Медицинском работнике". — 1 він знову нахилився, перегортаючи сторінки журналу.
Коло другого столу Таскіра тихо перешіптувалась з Пісочкіною, даючи їй пояснення. Нараз вона нерішуче повернула голову до лікаря.
— Нам треба, Олександре Івановичу, контрольний журнал з малярії.
— До речі, я хотів би глянути ще в журнал звільнень, — знову одірвався від читання Ходжаєв.
— Це в мене вдома, — я вчора складав місячний звіт і забрав до себе. — Олександр Іванович злегка кивнув головою Таскірі: — Будь ласка, принесіть їх. На моєму столі з правого боку.
За кілька хвилин Таскіра принесла журнали, але Ходжаєв не встиг навіть переглянути першу сторінку, як у дверях кабінету з'явилась Ніна Олександрівна.
— Чому ж ти не запрошуєш гостей, Сашо? В мене саме поспів обід.
— Прошу познайомитись — моя дружина, — одреко-мендував Ходжаєву Олександр Іванович, мимоволі дивуючись, коли це Ніна Олександрівна встигла дізнатись про приїзд зава, переодягтись і навіть трохи підфарбувати губи?
— Хто-хто, а Марія Андріївна повинна радіти з запрошення, — пожартував Ходжаєв, добродушно всміхаючись до Пісочкіної. — 3 шостої ранку я мордую її сьогодні голодом. Ми з нею вже побували на двох дільницях і трьох фельдшерських пунктах...
— От і прекрасно! — привітно всміхнулася Ніна Олександрівна, з цікавістю і в той же час непомітно розглядаючи лице Ходжаєва. — Тільки прошу вибачити: обід Дуже скромний, туг нічого не дістанеш...
— Ну що ж! Якщо просить господиня, треба скоритись. — Ходжаєв згорнув журнал, узяв кашкета й подався за Ніною Олександрівною.
Жучка прийшла вже в двір і чекала, коли старий 1с-маїл замкне двері амбулаторії. Поява чужих людей, що сміливо, не звертаючи на неї ніякої уваги, переходили, як у себе вдома, через лікарняний двір, змусила її нашорошитись. Вона бентежно настовбурчила вуха, але, побачивши разом з чужими Олександра Івановича, заспокоїлась. Подивилась пильно на Ходжаева, потягла носом повітря, і, збагнувши по-своєму вагу чужого і його право так вільно ходити в неробочий час по двору, Жучка опустила хвіст і, оглядаючись, пішла геть.
Недалеко дверей до кухні стояла коло миски з помиями мати й сумно дивилась услід Жучці.
— Кого це ви, бабусю, годуєте? — привітно спитав, підходячи, Ходжаєв. — Я щось не бачу у вас ні гусей, ні качок...
— Ні, це я собаку, та чогось уже третій день ось нічого не хоче їсти...
Ніна Олександрівна, побачивши виставлену з помиями миску, ахнула в душі. "Навмисно! Безперечно, навмисно виставила з кухні миску стара відьма", — сказала вона до себе і, щоб свекруха не скомпрометувала їх ще якимось простецьким висловом, поспішила відчинити до квартири двері. Одначе Ходжаєв затримався і запитливо обернувся до Олександра Івановича.
— Моя мати, — відповів на його погляд Олександр Іванович, теж скоса поглядаючи на недоречну зараз миску.
Ходжаєв вклонився і з пошаною легко потиснув суху кощаву руку, яку стара, перше ніж подати гостеві, на всякий випадок швиденько обтерла об фартух.
Гість подобався їй. Вона теж уже дізналася від невістки, що до Сашка приїхало начальство, і це трохи збентежило її. Хоч була вона ще квола й не почувалась на силах, та все ж як могла подбала на кухні, щоб начальство було задоволене. Начальник показав себе зараз зовсім не таким пихатим, як думалося їй; видати, не горда, проста людина. І стара заспокоїлась, приємно думаючи, що з таким начальником Сашкові непогано обійдеться.