— А він росіянин чи узбек? — поцікавилась вона.
— З прізвища видати — узбек: Ходжаєв.
— Ну, значить, такий же дебіл, як і Ахметджанов!
— Навпаки. Ахметджанов — тільки фельдшер, а це — хірург. І, кажуть, хороший. Навіть ставши завом, не кидає практики. В обласній лікарні він і тепер часто робить складні порожнинні операції.
— Чого-чого, а узбека-лікаря, та ще хірурга або гінеколога, я собі не уявляю!
— Ну чому ж? — заперечив Олександр Іванович. — Є в узбеків і хороші лікарі, є інженери, агрономи...
— Знаєш, кожному народові дано щось своє: китайці розводять чай, цигани ворожать, євреї торгують...
— Що ти, що ти! — перебив її Олександр Іванович, силкуючись не втратити такту. — Ти мислиш, — м'яко сказав він, — як один автор старої книжки для дітей (здається, в Горького я читав колись про це). Так ось цей автор писав: "У Китаї вся людність — китайці, і навіть імператор — теж китаєць!" Бачиш, Ніно, тобі треба...
— Треба реально, а не з книг і газет дивитись на речі! — перебила із захватом Ніна Олександрівна. — Я припускаю ще з узбека вчителя, артиста, навіть поета (хоч, кажуть, вони нудно пишуть), але лікаря, інженера, художника — ніколи! Щоб я довірила узбекові своє здоров'я? Та ні в якому разі!.. Це просто не личить їм.
"Безглуздя!" — хотів сказати Олександр Іванович, бачачи, що дедалі в ліс, тим більше дров, але йому стало шкода тої химерної злагоди й родинного затишку, що їх так важко повернув він собі сьогодні, тому стримався й тихо сказав:
— Це, Ніно, наївно.
Ніна Олександрівна встала з стільця, щоб було зручніше сперечатися, і тільки-но хотіла розкрити рота, як з двору крізь одчинене вікно, запнуте марлею проти москітів і комарів, почулося собаче виття.
— Бр-р, як неприємно виє! — мерзлякувато, мов від холоду, здригнула плечима Ніна Олександрівна. — Аж моторошно якось... І навіщо тримають у дворі цю потвору!
Олександр Іванович встав з-за столу й підійшов до вікна. Крізь марлю було тьмяно видно посередині двору Жучку, що витягала до місяця морду й вила. Ніна Олександрівна тривожно подивилась на Олександра Івановича і, прислухаючись до виття, пошепки промовила:
— Це, здається, щось недобре віщує...
— Пусте! — сказав Олександр Іванович, якому, проте, ставало теж недобре на душі від того розпачливого собачого плачу, і, щоб розвіяти це гнітюче враження, неначе справді передчуття чогось лихого, що чимраз дужче заповнювало кімнату, він удавано засміявся.
— На приїзд Ходжаєва виє. Влетить мені від нього за якусь дурницю по саму зав'язку!
Та це не заспокоїло Ніни Олександрівни. Вона сумнівно похитала головою і голосно спитала до другої кімнати, де спала свекруха:
— Що це означає, Одарко Пилипівно, коли собака так виє?
Стара таки не спала. Видимо, й вона прислухалась до того виття, бо одразу ж відповіла:
— Це на нещастя — пожар або смерть чиюсь...
— От бачиш! — сказала, повернувшись до чоловіка, Ніна Олександрівна, цілком погоджуючись цього разу з свекрухою.
— Мені страшно, Сашуню... — прошепотіла вона, боязко тулячись до чоловіка.
— Дурні забобони! — навмисне голосно сказав Олександр Іванович, щоб порушити густу тишу, серед якої особливо виразно чулося сповнене безвихідної туги собаче виття й шкребло по душі.
— Я прожену її зараз! — і він широкими кроками вийшов з кімнати.
Серед двору, жалібно підібгавши хвоста й уся скулившись, немовби її трясла трясця, стояла боком до Олександра Івановича Жучка й вила на місяць.
— Іди геть, Жучко! Я т-тобі!..
Олександр Іванович нахилився до землі, мов беручи ломаку, але Жучка не рушила. Вона лише перестала вити й повернула до Олександра Івановича морду. В місячному світлі Олександр Іванович добре бачив усю її скорботно зігнуту статуру, і йому здалося, що в єдийому оці собаки ятриться така глибока, майже людська печаль, що йому аж защеміло серце і холодок пробіг поза спиною.
Жучка спроквола повела головою то в один, то в другий бік, немов без надії хотіла ще раз спробувати знайти в свіжому, нічному повітрі щось назавжди втрачене, потім одвернулась і тихо подалась геть.
За хвилину вона завила в дальньому кутку двору, і Олександр Іванович знову побачив її задерту вгору морду, немов Жучка ревно плакала й скаржилась до неба на якесь своє невтішне собаче горе...
XXII
Прийом в амбулаторії кінчався. Останнім увійшов колгоспний міраб * з своїм дванадцятирічним сином. Міраб обережно причинив за собою двері і з пошаною вклонився.
— Селям алейкум, доктор!
— Алейкум селям, — відповів Олександр Іванович і насупився.
Вже другий місяць міраб набрида йому з своїм сином, в якого об'єктивно, крім недокрів'я після рецидиву малярії, нічого немає. Але хлопець забрав собі в голову, що, коли він, пасучи худобу на березі Карадар'ї, заснув, йому в рот заповзла змія. Вона пролізла йому до черева й там уподобала собі місце. І ось хлопцеві нема від неї життя. Саме з того дня, запевняє батько-міраб, хлопець почав марніти й занепадати.
* Міраб іузб.) — спеціальна посада в колгоспах Узбекистану —керівник, що регулює розподіл арикової води на плантаціях, ланах і городах.
І справді, — кожного разу, як хлопець приходив з батьком до амбулаторії, вигляд йому ставав чимраз гірший. Хлопець майже нічого не їв, і ніякі ліки, всі ті препарати арсену й заліза, що їх приписував йому Олександр Іванович, не допомагали. "Бо ж таки хлопець, — каже батько, — не хворий, йому нічого не болить, от тільки змія, Що розташувалася в його череві, ссе хлопчину й не дає спокою... Чи не можна її якось виманити відтіля або вбити б?.."
Довго й наполегливо переконував Олександр Іванович батька з сином, що це — омана, такого не може бути й ніякої змії в череві нема, але все було дарма. Міраб розводив руками, що мало означати: "Хтозна, може, воно й так", а потім, зітхнувши, опускав руки на коліна, що означало вже: "А втім, чого тільки не буває на світі!.." На хлопця ж усі слова й старання Олександра Івановича не справляли ніякого враження. Він мовчки слухав лікаря, втопивши сумний погляд великих чорних очей у підлогу, і коли Олександрові Івановичу вже починало здаватися, що він зламав хворобливу дитячу вигадку, хлопець журно зітхав і показував пучкою на свій живіт: