За ширмою

Страница 40 из 58

Антоненко-Давидович Борис

Він глянув на спотворене мукою лице породіллі й ніжно прошепотів:

— Ще трохи! Ще трохи, голубонько!..

Його рука з блідою дитячою стопою вже вилізла назовні. І ось слизька, як у жабеняти, ніжка висунулась до коліна...

— Зараз, зараз, голубонько! Ну, ще трошки... — промовляв він по-російськи, забувши, що узбечка не розуміє його. Та великий інстинкт життя перекладав їй лікареві слова, і вона почала розуміти, що смерть уже від-ступається від неї. Звівшись на ліктях і затискаючи в кулані зібгане простирадло, вона пильно дивиться на лікареві вуста й точно виконує його накази:

— Не дихай! Напружся! Ще трохи... Дужче!.. Пролунав останній кволий крик, і верхи на руці

Олександра Івановича сидить крихітне синє тільце, безвладно звісивши набік голівку... Асфіксія *. Синя асфіксія!

Олександр Іванович часто ляскає по дитячих сіднич-ках, шукаючи очима шприц на столі. Та шприца вже не треба: в кімнаті чується раптом тоненький плач...

Господар широко розплющує очі, не ймучи віри, що вже все гаразд. Породілля з одкритим ротом уважно прислухається до нових звуків у кімнаті, і бліде обличчя її поволі займається ясною усмішкою. Кричить — значить живий! Тепер уже живий!.. І навіть перелякана баб-ця-мишка починає щось клопотатись, вдячно поглядаючи на "орис-доктора", що врятував її невістку, і вже не затуляється від нього рукою.

Олександр Іванович, закінчивши поратись з пуповиною, передав бабці малого крикуна й весело підморгнув до все ще нерухомого господаря:

— Бала! **

— Яхші бала! *** — прошепотіла, виносячи дитину, бабця, і господар радісно заметушився.

Витираючи рукавом халата піт з чола, Олександр Іванович важко присів на стільця. Його обпала нараз така втома, що не хотілося ні скидати халата, ні навіть мити забруднених, липких рук. Лиш — пити. Він стиха попросив води, і господар з бабцею кинулись подавати йому горнятко, збанок з довгою тонкою шиєю і мідну миску.

'Асфіксія (мед.) — ядуха.

'Бала (узб.) — хлопчик.

* Я х ш і бала (узб.) — хороший хлопчик.

Олександр Іванович спрагло ковтав несмачну арикову воду, коли це жінка в ліжку тихо застогнала. Він передав бабці горнятко й підійшов до ліжка. Жінка зціпила зуби, мотнула розпатланою головою і раптом полегшено зітхнула. На закривавленій постелі блакитно-сірою брилою лежала щойно народжена плацента.

Пересилюючи втому, Олександр Іванович уважно оглянув лискучу поверхню плаценти й, задоволено констатуючи відсутність аномалії, перейшов до жінки.

І тут тепер усе гаразд: кровотеча невелика, як і належиться їй бути після пологів, пульс задовільний, доброго наповнення, температура — 37,2 — цілком допустима, та ще після тяжких болів...

Він востаннє подивився їй в лице, щоб на прощання сказати якесь бадьоре слово, і зустрівся з її благальним поглядом, що мовчки кликав до себе. Він спочатку не зрозумів і нахилився спитати, що болить. Та жінка стомлено усміхнулась і ледве чутно промовила:

— Рахмет... *

Олександр Іванович кивнув їй, і очі йому стали ніби трохи вологі. І знову спливло в пам'яті тургенєвське: "Життя не пустощі і не розвага; життя навіть не насолода; життя — то важкий труд...", і десь здалека йому почувся співучий голос Марусі: "Чи зі мною, чи з другою — повік мені милий..." Він вдячно усміхнувся до потемнілого неба, що прозирнуло у маленьке віконце кибитки, і став стягати з рук гумові рукавички.

З другої кімнати доносились м'які кроки по кошмі й притишені чоловічі голоси. Коли Олександр Іванович скинув халат, вимив руки й зібрав у сакву своє медичне начиння, веселий уже господар широким жестом руки запросив його до вечері. Олександрові Івановичу хотілось скоріш дістатися додому, та й жирний узбецький плов не смакував йому, але, щоб не образити господаря, він лишився.

В другій кімнаті на килимі сиділо по-турецькому навколо низенького столика четверо дехканів. До них приєднався і Олександр Іванович, незграбно вмощуючись і собі по-турецькому на килимі.

* Р а х м е т (узб.) — дякую.

Слугував сам господар. Він легко, як на свої роки, бігав до третьої кімнати, приносячи звідти то тарілку з смаженою бараниною, то велику тацю з рисом. Але насамперед він приніс знайомий уже Олександрові Івано-

вичу збанок з водою і мідницю. Через плече в нього був повішений рушник. Він по черзі, почавши з старого діда з білою ріденькою бородою, ставив перед кожним миску й поливав на руки воду. Він не обминув цією процедурою і лікаря, дарма що той допіру старанно вимив у сусідній кімнаті свої руки, але так годиться за звичаєм. Коли церемонію обмивання було закінчено й подано на стіл страву, господар сів у коло, а верховодити взявся дід. Він добув з-за пояса кривого ножа й урочисто порізав на шматки м'ясо по числу присутніх. Після цього він поважно роздав кожному великі масні порції і поправив на голові тюбетейку. Лікареві він подав з пошани першому, а господар дістав своє останнім. Дід загребнув з таці рукою жменю рису, пристукнув по ній долонею і так само урочисто, мовби творив якесь святе діло, звільна запрацював беззубими щелепами. За ним почали їсти й інші. Лікареві як "орисові" подали металеву ложку, й Олександр Іванович про око з'їв трохи рису, утримуючись від баранини. Всі їли мовчки, лиш зрідка обмінюючись короткими хвальними зауваженнями на адресу ні з чим не зрівнянного плову. І за весь час у кімнаті не з'явилось ні однієї жінки; навіть не прошмигнула в своїх справах клопітна бабця-мишка.

* І с а-і б н-М а р і а м (араб.) — tcyc син Марії, tcyc Христос.

Коли дід, задовольнивши шлунок, поклав руки на стегна, тоді від плову одпали й інші. Поки прибиралось на столі, дід, облизуючи язиком масні губи, з неприхованою цікавістю розглядав лікаря. Це був господарів тесть, батько породіллі. Сам він ще ніколи не бував у докторхоні. Нема чого туди правовірним ходити! Коли тебе валить з ніг безгак або нападе ще якась напасть, на те є мулла, що завжди зарадить хворій людині; а як буде воля Аллаха, — помреш і вдома, і в докторхоні. Не добре то діло вдаватись до докторів, а тим більше до невірних орисів, що їдять свинину й відцуралися навіть свого Іси-ібн-Маріам!.. * І сьогодні, коли він почув про нещастя з Дочкою, він радив Ібрагімові запросити муллу, але Ібра-гім, що сам десь набрався вже того невірного духу, волів лікаря. І старий не міг нічого вдіяти: дочка — одкраяний шматок, і Ібрагім, що взяв її собі за жінку, — господар їй.