І раптом Одарка Пилипівна гучно гикнула, і одразу ж за цим з рота їй почулися часті спазматичні гортанні звуки.
Вася широко розплющив очі, роззявив ротика й закричав:
— Бабо, не смійся!
Ніна Олександрівна з подиву й обурення аж випустила з рук виделку.
— Подавились, чи що, Одарко Пилипівно? — скривилась вона, не маючи сили приховати своєї відрази.
Мати міцно затулила кощавою рукою рота, з якого все ще виривались дивні звуки, немовби їй щось клекотіло в горлі, й рвучко підвелась.
Брязнула об тарілку виделка, впав на підлогу ніж, здригнув стіл, аж захвилювався в каструлі суп, хлюпнувши на білу скатертину, й гучно рипнув одсунутий геть стілець. Олександр Іванович здивовано глянув на матір. Мати, плутаючись у довгій сукні й ніби аж заточуючись, швидко йшла з кімнати.
— Блює. Певно, щось з'їла недобре, — сказала вже заспокоєно Ніна Олександрівна й великодушно заходилась прибирати після свекрухи на скатертині непережо-вані шматочки ковбаси й хліба.
— І навіщо Одарка Пилипівна наїдається перед обідом! — сказала вона, сідаючи на стільця, і знову, як довготерпелива мучениця, важко зітхнула.
Олександр Іванович пильно подивився на двері, через які вийшла мати, і мовчки взявся за суп.
XIV
Але Ніна Олександрівна помилилась: свекруха нічого не їла перед обідом. Та й не могла вона їсти. З якогось часу стара помітила, що їй важко ковтати тверде — хліб, м'ясо, смажену картоплю, а далі вона вражено відчула, що навіть рідина насилу проходить їй і, дійшовши десь до середини грудей, хоче вертати. Не приймає її душа страви — що таке?.. Перше Одарка Пилипівна хотіла була спитати про це сина, але хіба в Сашка мало клопоту й без неї? Стільки хворих! Той скалічився на роботі, того трясця трясе, тому живіт болить, там жінка не може сама обродитись. І всі — до нього. Він один, а всі хочуть, Щоб і рани гоїлись, і біль ущух, і народилась жива, здорова дитина, і щоб мати легко знесла пологи та жила б і далі для своїх діточок. Ну, де ж там старій докучати синові своїми недугами, коли він приходить з тої лікарні такий часом стомлений, що аж жаль бере на нього дивитись. А ще ж його і додому до хворих кличуть, і туди треба піти йому... Та коли б же йому хоч у своїй хаті було добре відпочити, виспатися як слід! Так де там! Для того треба, щоб і жінка була така, що й прибере, і догляне за чоловіком, і пильнуватиме його спокій, коли він ляже відпочити по роботі. А хіба ж ця невістка дасть йому відпочити! З пустощів буде його термосити, коли він спить, молотиме всякі дурниці, коли він пише, а сама ж — ані за холодну воду! А що вже зарічана, що вже характерна — не дай тобі, Господи! Ну хай уже їй, старій, життя через неї нема. Хай! Вона ж бо — свекруха; так уже повелось на світі, що свекрух не дуже люблять невістки; так і Сашкові ж з нею не з медом! Він мовчить, нічого не скаже матері, — таїть у собі, та мати все бачить, усе чує... Не любить невістка її сина; ой не любить вона її Сашка! Чи ж такої дружини, пари вірної, сподівалась вона для свого Сашка!..
" І чим вона привернула до себе його серце?" — не раз роздумувала мати й не могла зійти з дива. Виїхало воно з Кобеляк до Москви, пожило в тій Москві невість скільки — і вже копилить губу: я москвичка, я столична! І вже гордує своїм, бридиться, кирпу гне. Як же ж — я вже панія, а ви репані та невчені переяславські мужики! А хіба не однаково, де живе людина — чи в Москві, чи в Переяславі, чи в Підверках?^ Аби сама добра була, до людського горя чула, на бідного та нещасного зглядь мала... І як ото Сашко міг покохати таку?.. Сказати б, кра-сою-вродою взяла вона, так ні ж: тільки й того, що намальовані губи та брови, як у тої непутящої, що її і назвати соромно. А вже щодо вдачі, — годі й казати!.. "Не інакше, як причарувала, ману напустила на її Сашка", — сказали б колись добрі старі люди в Переяславі... Та що ж робити! Не так сталось, як гадалось... І стара уявляє собі, — якого б клопоту, прикростей, а то, гляди, й сварки завдала б вона бідному Сашкові, якби й собі надумала хворіти на злість невістці й удаватись до сина з своїми хворобами; якими лютими очима подивилась би на неї невістка, якби стара, замість варити обід на кухні, лежала б на ліжку й пила ліки!..
І мати не наважилась поскаржитись синові на свою біду. Якось воно буде...
Помилився й Олександр Іванович, думаючи, що мати демонстративно не бере ковбаси, бо її, мовляв, привезла нелюба невістка; матері просто не під силу було їсти. Скільки-то вже часу, як їй стало важко сідати до столу разом з невісткою й сином: щоразу вона боялась, що на неї звернуть увагу, побачать, як вона їсть, і все викриється. Викриється її дивна хвороба — і тоді хистка злагода в їхній хаті знову порушиться. І хтозна, може статись, що й син, її Сашко, дорікне своїй матері, що через неї в нього нема згоди й любові з жінкою. Через те мати їла похапцем, намагаючись бути непомітною, аби тільки швидше збутись того тяжкого обов'язку — їсти на видноті і мерщій податись на кухню, де на самотині можна легко зітхнути й відпочити.
Але сьогодні на неї звернули увагу. Не вдалося старій обминути тої страшної ковбаси! І ось, щоб через неї справді не скоїлось у сім'ї нової прикрості, нового роздору, вона, не подумавши, зважилась зробити те, чого вже не можна було, — проковтнути про око людське маленький шматочок ковбаси.
І це їй не минулося.
Сталось те, чого вона так боялася.
Міцно затуляючи собі рота, щоб не дати вихопитись назовні тому, що клекотіло й рвалося їй геть десь усередині, мати мало не бігцем подалася надвір.
"Хоч би ж хоч у дворі нікого не було, хоч би ж ніхто там не побачив!" — думала вона, поспішаючи на вгород і чуючи, як покидають її сили й заточуються ноги.
У дворі був тільки сторож Ісмаїл. Він сидів на східцях амбулаторного ґанку й щось майстрував собі з короткого цурупалка кривим ножем. Він глянув спідлоба на стару й одразу ж опустив очі: яке йому діло, чого тут ходить не його стара жінка.
Мати, нарешті, допленталась до свого улюбленого місця за кукурудзяною грядкою і важко сіла на землю. Навколо було тихо, і мати почула себе тут у безпеці. Низько схилившись, спираючись однією рукою об землю, а другою схопившись за груди, вона дала тут волю своїй хворобі...